Тамара Борисова – благодійниця, багатодітна мама і дружина військового, координаторка соціальних проєктів. У перші дні повномасштабного вторгнення за 40 хвилин зібрала своїх дітей і дітей своєї подруги, сіла за кермо і поїхала шукати для них безпеку за межами України.
У рідному місті, в якому вона жила з народження і до 24 лютого 2022 року, залишився чоловік та люблячий батько трьох її доньок, десятки підопічних із малозабезпечених, багатодітних сімей, пацієнти неонатологічного відділення дитячої обласної лікарні та дитячого відділення протитуберкульозного диспансеру, друзі та рідні, улюблена робота. Однак Тамара не дала собі часу на відпочинок – у німецькому містечку Нертен-Гарденберг організувала разом з однодумцями гуманітарний центр допомоги українцям. Про благодійність, яку українки беруть із собою в евакуацію, читайте в інтерв’ю.
Прощання
– Як би ви описали своє життя до 24 лютого?
- Моє життя було стабільно прекрасним. Дві мої доньки подорослішали: старша вступила до університету, середня – до коледжу. Обидві – першокурсниці. Наймолодша дитина пішла до садочку. Я влаштувалася на перспективну роботу, про яку я давно мріяла. Щоправда, попрацювати там мені вдалося всього три місяці… Щовихідних ми ходили до театру, кіно, відвідували гуртки, вистави і виставки… Планували відпочинок, дозвілля і відпустки… А після 24 лютого не могли відвідувати нічого – ані роботу, ані гурткіии, ані навчання, ані садочок. Але насамперед – роз’єдналася та згуртована і щаслива родина, якою ми були…
– Як сприйняли звістку про повномасштабне вторгнення? Звідки дізналися?
– Розумом ми всі чекали 16 лютого посилення військових дій з боку росії, але лишали примарну надію, що вона не наважаться цього зробити, і думали, що воєнні дії будуть локальними у східних регіонах. Мій чоловік – військовий, раннього ранку 23 лютого він поїхав у відрядження до Києва, але близько 7.30 він повернувся в Черкаси на роботу, бо на пів дорозі до Києва його застало повносмаштабне вторгнення. Я була шокована, здивована, коли зранку зайшов чоловік і сказав, що війна. Я наче стала героїнею книжок чи фільмів про 1941 рік. Перша думка про дітей – де вони зараз, про близьких, які жили в Києві, про рідних в інших куточках країни. Після того, як з усіма сконтактували, дізналися, чи все гаразд, ми почали планувати, що робити, якщо раптом доведеться вивозити дітей подалі. Спочатку планували їхати в бік Західної України, а коли росія посилила наступальні дії, стало зрозуміло, що небезпечно по всій території нашої держави.
– Що робили в перші дні повномасштабного вторгнення?
– Разом із чоловіком ми склали план дій на випадок, якщо зникне зв’язок і інтернет: хто б де не був, ми окреслили період часу, протягом якого всі мають зійтися в одну точку, з якої будемо евакуюватись. Я спакувала тривожні сумки: зібрала теплі ковдри, надувні матраци, термоси з гарячою водою, яку постійно поновлювала, і аптечку. Ми жартували, що в нас не тривожна валіза, а тривожний багажник у машині, хоч вміст і був більше схожий на набір речей, які беруть з собою в похід. Я так і за кордон виїхала – з речами для походу чи дачі.
Шлях
– Що стало останньою краплею для прийняття рішення про виїзд за кордон?
– Новини про те, що ймовірно після вторгнення російської армії буде небезпечно перебувати в Україні донькам-підліткам 18 і 16 років, як було на той час моїм дівчатам. Я розуміла, які можуть бути наслідки для них, і прагнула їх вберегти.
– Якою була ваша евакуаційна дорога?
– Старша донька на той момент була ситуативно в Польщі, брала участь в студентському проєкті. Я боялась вирушати в дорогу тільки з молодшими дітьми і шукала собі попутника. Всі мої подруги не наважувалися так швидко прийняти рішення виїхати. Одного ранку, коли я сиділа на кухні і годувала дворічну дитину, мені потелефонували і сказали, що колона автомобілів вивозитиме дітей з інвалідністю з Харкова і я можу долучитися до них. І знову те саме відчуття, як у якомусь фільмі – я швидко виймаю дитину зі стільчика для годування, похапцем збираю речі, себе і дітей, стрибаю з ними в машину, прихопивши іще дітей своєї подруги, яка тимчасово була за кордоном. В нас було всього 40 хвилин на збори. Чоловік тільки встиг прибігти додому, щоб обійняти дітей. Це був найважчий момент. Я ж розуміла, що він військовий і ми, можливо, бачимося востаннє. Але разом із тим, я мала сховати емоції, тримати обличчя, випромінювати спокій, бо я везла в машині чотирьох дітей. І я хотіла вселити в них надію, що ми їдемо тимчасово на кілька тижнів – багато з ними говорила, грала в різні ігри.
У Чехії живе мій однокласник, з яким ми не спілкувалися років 15. Але в перші ж дні повномасштабного вторгнення він написав у чат однокласників, що готовий прийняти всіх. І я сконтактувала з ним, аби він нас зустрів. Ситуація була ускладенена тим, що в дорозі моя дворічна Маша захворіла, в неї була температура 39,5. Бо ми ночували в непристосованих для цього приміщеннях. Було холодно, ми зупиняли на трасі автомобілі «швидкої допомоги», однак вони відмовляли надати нам допомогу, ми просили пропустити нас у черзі на кордоні, де ми простояли дві доби, однак дебелі дорослі чоловіки за це накидались на нас із погрозами, що порубають нам автівку і спалять нас разом із нею, якщо ми спробуємо проїхати без черги. Оскільки я вірю в людей і їхню доброту, то списую ці ситуації на те, що це була така їхня реакція на стрес, пов’язаний із війною. Для мене це був філіал пекла на землі – така відсутність людяності до своїх же співвітчизників. А от коли на самому кордоні нас зустрів мій однокласник – він став для мене взірцем гуманізму і альтруїзму. Дуже добре прийняв, як і інших однокласників, які приїхали після нас, адже їхня дорога була довшою. Ми розуміли, що місця в мого однокласника не так багато, і вирішили їхати далі – в Німеччину, оскільки моя подруга володіє німецькою.
«Інтеграція»
– Практично одразу ви організували в Німеччині гуманітарний центр для українців. Як виникла ця ідея?
– Коли ми їхали, бачили багато родин, які їдуть в нікуди. Коли я виїжджала з України, я вибирала між «я можу бути корисною вдома» і «я не можу собі дозволити залишитися вдома». Просто сидіти склавши руки – не відповідає моєму способу життя і переконанням. Тому ми з подругою одразу шукали таке місце, де могли бути максимально корисними Україні. І знайшли родину, дуже схожу на нас за моральними цінностями, ставленням до людей і до життя. Вони теж могли допомагати і надали величезне приміщення під благодійний центр. У перші ж дні ми приймали передачі, сортували, складали, писали оголошення. Згодом ця німецька родина прийняла ще три сім’ї з України. Спочатку ми забезпечували найнеобхідніші потреби дітей, які приїхали в Німеччину, а потім організували збір і щотижневу передачу гуманітарної допомоги тим, хто лишився в Україні. Нам вдалося сформувати осередок волонтерів-українців: щоб не поринати у сумні думки про батьківщину, ми приходили, сортували, складали, допомагали. У нас з’явилася спільнота, зацікавлена в допомозі іншим. Часто збиралися на 10 ранку і закінчували о 10 вечора. Час від часу бувають термінові збори – і пакувати та збирати допомогу ми сходимося навіть уночі. Так відчуваємо себе корисними. Цей благодійний центр – це те, що тримає мене і дає відчуття того, що я теж щось роблю для нашої перемоги, що я не просто біженка.
– Як змінилося життя трьох ваших дітей?
– Це найболючіше питання для мене. У перші місяці мої діти перебували в прострації, вони не розуміли, як їм жити далі. Старша і середня доньки щойно вступили в вищі навчальні заклади в Україні, були першокурсницями. Навчання перейшло в формат онлайн і в перші місяці взагалі було незрозуміло, продовжиться воно чи ні. Німеччина – одна з небагатьох країн, яка дуже суворо ставить перед переселенцями з України вимогу відвідувати її національні заклади освіти – не зважаючи на те, навчається дитина онлайн у своїй країні чи ні. Тому діти мусили вчитися зранку в німецьких закладах, потім – в українських, до того ж ще й посилено вивчати німецьку мову. Ще вони мали обов’язок допомагати мені з молодшою моєю донькою, оскільки я вся поринула у благодійну діяльність, а садочок для неї на той момент ми ще не знайшли. Також треба було облаштовувати побут на новому місці, а чоловік чи бабусі допомогти мені не могли. Це було шалене навантаження. І попри те, що нині наше життя вже набуло якогось визначеного режиму, їм однак дуже важко. Разом із тим тягнемося, ми не покидаємо сподівань на те, що скоро зможемо повернутися додому, тому не полишаємо навчання і в українських закладах.
– Чого найбільше бракує, живучи не в Україні?
– Активного соціального життя вдома. Ми постійно відвідували волонтерські зібрання, брали участь у різних проєктах, відвідували культурні події, а тут у нас цього немає поруч, ми позбавлені цього. Мабуть, тому ми й знайшли себе у волонтерстві і в цьому центрі, бо мали потребу бути причетними до чогось корисного. Дітям важче, ніж мені. Ми, дорослі, сформували навколо себе маленьку українську діаспору і змогли знайти людей, близьких нам по духу. А от дітей підліткового віку тут дуже мало, спілкування з однолітками обмежується школою. Крім того, дуже відрізняється підхід до інтеграції в Україні та Німеччині. В Україні я багато працювала над інтеграцією в суспільство дітей з інвалідністю чи, скажімо, ВІЛ-інфікованих, і ми робили акцент на занурення, а не на виокремлення певної категорії людей. А тут так звані інтеграційні класи передбачають саме сепарацію, позбавляючи спілкування з місцевими дітьми. Я писала листи німецьким чиновникам про те, що без занурення в середовище інтеграція неможлива. Але з цим тут важко, поки що не зрушили з місця і це морально складно сприймати.
– Тобто ви намагаєтеся і принести свій досвід у німецьке суспільство, а не просто проживаєте за їхніми правилами?
– Так, у нас багато досвіду, яким ми можемо поділитися. От скажімо, більшість людей допомагають і хочуть допомагати українцям. Але спілкуються російською мовою. І ми докладаємо зусиль, щоб пояснити, шо російська – це мова ворога. Що Україна має свою мову, і вона не російська, а українська. Звісно, ми з вдячністю приймаємо допомогу від російськомовних німців, але працюємо над тим, шоб нас не вважали частиною росії, а поважали нашу державу як окрему, суверенну і незалежну. Тиждень тому я отримала партію книжок українською мовою – це крок до того, щоб діти мали можливість читати українську літературу, а не ту, що пропонували нам тут російською мовою. Тобто крім суто забезпечення життєвих потреб, гуманітарних, ми виконуємо і місію ознайомлення з українською культурою, мені здається, шо справляємося.
– Звісно, нині у всього українського народу одна мрія – перемога. Але якби росія не змусила мріяти про це, то якою була б ваша передноворічна мрія?
– Я кілька разів протягом нашої розмови згадала, що в деяких ситуаціях я почувалася як героїня якогось фільму. Але це не ті фільми, героїнею яких мені б хотілося бути. Дія мого «фільму» мала б відбуватися десь на порожньому великому пляжі. Тепло і всі кохані люди поруч. Я сиджу на стільці, п’ю щось із горнятка, поруч – вогнище, всі бігають з повітряними зміями, собакою, сміються… З огляду на вік моїх доньок, то поруч, можливо, не тільки вони, а й мої внуки. Ми разом згадуємо щось веселе. Милуємося своїми чоловіками і дітьми. Все у біло-блакитних кольорах… Ніби з картинки. Певно, моя мрія була б такою – відчувати себе героїнею такого кіносюжету. Можливо, вона здійсниться. Але, звісно, тільки після перемоги.
Спілкувалася Юлія Фомічова, ЧІА
Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
