5 грудня для України особливе свято. У світі воно відоме як Міжнародний день волонтерів. У нашій державі ця дата гідна того, щоб відзначатися на державному рівні. Бо саме волонтери зробили для українських солдатів набагато більше, ніж держава в обличчі чиновників та держустанов. За це і не тільки військові називають їх "ангелами тилу". Найбільш хвилюючими історіями зі своїх поїздок в зону АТО з кореспондентом vikka.ua поділилися черкаські волонтери.
"Вони наче зговорилися. На кожному блокпості нам повторювали одну й саме фразу: "якщо б не волонтери, нам було б дуже важко", – ділиться враженнями волонтер черкаського Центру допомоги армії Наталія Кучма.
З літа 2014 року до весни поточного року разом з чоловіком Вадимом вона їздила до зони АТО, щоб доставити допомогу українській армії. "У нашому волонтерському центрі ми сплели для АТО більше тисячі квадратних метрів маскувальної сітки", – розповідає волонтер, а в житті дизайнер по текстилю Наталія.
Волонтери за роботою
Вона добре пам’ятає, як плела свою першу маскувальну сітку. "Знайшла у свого дядька в селі стару рибацьку сітку, перекинула через паркан і почала облітати старими відрізкам від штор. Підключилися родичі, сусіди. Я навіть не знала, чи правильно усе роблю", – розповідає Наталія.
Пізніше їй зателефонували з передової та сказали, що маскувальна сітка врятувала військовим життя.
Поїздка до загальновідомої завдяки українським солдатам Станиці Луганської запам’яталася волонтеру, як одна з найнебезпечніших. "Їхали до Станиці. Перед нею блокпост "Сталінград". Там нас попередили, що нам прийдеться перетнути міст і після нього вже сєпари, тому їхати треба дуже швидко. Ми рушили туди, а нам на зустріч виїхала машина ОБСЄ. Через 20 хвилин, як вона від’їхала, почалися сильні обстріли", – згадує Наталія.
Допомога українській армії багато у чому лягла на плечі вітчизняного волонтерського руху. Але пасіонарність держави, нелогічні кроки з боку командування стало зерном розчарування, яке згодом проросло у багатьох, хто підтримував військових.
Наталія зізнається, що останнім часом до неї прийшло розуміння, що в Україні з волонтерським рухом "щось відбувається неправильно". Жінка переконана, що кожна людина має робити вклад в незалежність держави, просто гарно виконуючи свою роботу, а не замінюючи собою функції держустанов.
"Якось хлопці з блокпосту біля Попасної попросити дістати їм генератор замість того, що розбився під час обстрілу. Назбирали грошей. Відвезли їм, а вони попросили привести ще кабель, щоб провести електрику у штаб. Уявляєте, штаб без електрики!", – оцінює стан армії та допомогу держави Наталія.
В той же час волонтер Олександр Янчук з громадської організації "Громадський БлокПост" закликає людей не забувати про військових, котрі і тепер потребують волонтерської допомоги. З весни він не був на сході, але у разі потреби готовий вирушити туди.
Олександр добре запам’ятав свою першу поїздку до зони АТО. Так, влітку 2014 року він з напарником вирушив по маршруту Черкаси-Слов’янськ-Попасна-Дебальцеве. "Було страшно. Їхали засмучені і раптом в машині заграла пісня "Їхали козаки по полю та пісню співали". Це дуже підняло настрій. Ми вивісили на машині український прапор і були приємно вражені, що нас вітали всі зустрічні автівки. Потім бійці сказали, що це могло нам вартувати життя", – ділиться спогадами волонтер.
Військові одягалися в підвезені речі прямо посеред поля/ фото з архіву Олександра Янчука
Людям, котрі возили допомогу армії, часто приходилося ризикувати собою. Подібних авантюрних пригодницьких історій у Олександра вистачає. Колись українські солдати попросили Олександра підвезти їх з Волновахи до Черкас. По дорозі зіткнулися з атовцями, які у полі затримали автівку з сепаратистами-розвідниками. За таких же прийняли і Олександра з його супутниками. "Якби не військові, що їхали з нами, прийшлося б туго", – зізнається волонтер.
Довгоочікувана буржуйка / фото з архіву Олександра Янчука
Саме під час тієї поїздки розпочалася історія, яка змінила життя не однієї людини, і яку Олександр, певно, запам’ятає надовго. "Їхав з нами до Черкас чоловік поважного віку з позивним Дід. Розказав, як тяжко йому дісталася ця відпустка: не раз заради неї ризикував життям. Виявилося, що рушає додому, щоб втихомирити зятя, котрий пиячить, б’є його доньку та виганяє її з дітьми на вулицю", – пригадує Олександр та зізнається, що ця історія його дуже по-чоловічому розізлила. От і рушили волонтери з зони АТО прямо додому до зятя Діда.
Після "знайомства" з Олександром та його супутниками і перспективою стати солдатом української армії, яку вони йому пообіцяли, чоловік "все зрозумів".
"Через півроку подзвонили від Діда та подякували. Пияка залишив дружину в спокої, пішов з дому. Вона ж невдовзі знайшла щастя з іншим, нормальним чоловіком", – поділився життєвою історією Олександр.
Сусіди по вулиці зустрілися у зоні АТО/ фото з архіву Олександра Янчука
Здається, що після таких ситуацій характери людей загартовуються і їх вже важко чимось розчулити. Але ні. До глибини серця вразив волонтерів вчинок дівчинки-інваліда з Черкас Ганни. Всі кошти, котрі вона збирала для себе на спеціальне автоматичне ліжко, віддала військовим. Розчулені атошники знайшли БМП з її ім’ям АНЮТА та записали на його фоні для неї відеозвернення. А гроші їй на автоматичне ліжко потім все ж таки назбирали.
От такі в Черкасах люди! Такі волонтери!
Галина Кобзар
Колектив сайту vikka.ua щиро вітає всіх волонтерів зі святом. Бажає здоров’я, успіхів та наснаги в добрих справах.
