Корсунчанин Вадим Мазніченко на війні втратив руку й ногу, а згодом пробіг 10-кілометровий марафон. Атовець став одним із героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці".
31-річний учасник АТО через міну втратив руку і ногу, шість днів пролежав у комі, але згодом навчився ходити, одружився та пробіг 10-кілометровий марафон.
У травні 2014 року Вадим працював під Києвом – встановлював металеві конструкції. Отримав повістку. Пішов служити в 14-й черкаський батальйон. Спершу підрозділ направили на кордон із Придністров’ям, а тоді кинули на Донбас. Зранку 30 вересня під селищем Старогнатівка Вадим потрапив під мінометний обстріл.
Міна впала дуже близько
"Спочатку чуєш глухий звук, ніби стукає хтось. Потім свист. За свистом лунає вибух. Осколки розлітаються в усі боки. Мабуть, одна міна впала дуже близько від мене. Удар прийшовся на ноги, осколки пішли по мені від низу догори, – боєць пригадує, як отримав поранення. – Був шок, я навіть болю не відчував. Зрозумів, що щось не так із ногою, коли не зміг піднятися. Тоді відчув, що й права рука не реагує на сигнали мозку. Глянув на неї – суцільна рвана рана. Встиг покликати на допомогу і знепритомнів. Один раз до мене "достукалися" у вертольоті, під час евакуації. Спитали групу крові. Відповів, що маю ІІ (+) і знову відключився".
Лежав, як мумія, і дихав через трубку
Прийшов до тями через шість днів в Одеському військовому шпиталі. "Лежав, як мумія перебинтований, з трубкою в роті. Побачив, що ні ногу, ні руку врятувати не вдалося. До мене медсестри біжать із заспокійливими – вони ж готові до істерики в такій ситуації. А я на живіт показую. Вони спитали, чи там болить. Я похитав головою. Тоді спитали, чи хочу їсти. Кивнув", – розказує 31-річний хлопець.
У той же день почав самостійно дихати. Щойно з рота витягли трубку, попросив набрати кохану Яну: "Не пам’ятаю, про що говорили. Та і яка там розмова: просто всі плачуть і обіцяють, що все буде добре. Побралися ми майже через рік, – довелося чекати, поки мене поставили на ноги".
Влітку 2015 року Вадиму та ще одинадцятьом українським хлопцям пощастило стати учасниками міждержавної програми, яка передбачала безкоштовне протезування американськими спеціалістами і тривалу реабілітацію. У величезному, "як з чотири аеропорти Бориспіль", медичному центрі у Вашингтоні Вадим провів 11 місяців. Звідти він вийшов сам. Із шістьма найсучаснішими протезами. Попри втрачену ногу і руку.
Катався на лижах і велосипеді
"Протезування у США – це космос. Дуже багато зав’язано на програмному забезпеченні й технологіях. Наприклад, комп’ютер запропонує спеціальну, під твої потреби, відеогру – щоб якомога ефективніше відновлювати навички саме твоєї постраждалої руки. При цьому, в тебе буде індивідуальний джойстик. Або якась мишка на п’ять клавіш, аби ще навчитися швидко друкувати", – захоплено пояснює Вадим.
За його словами, під час реабілітаційного періоду з кожним пацієнтом у США працюють десятки спеціалістів. Найголовніше – людину постійно змушують рухатися і витискати максимум зі своїх нових штучних кінцівок. "Я катався на лижах, на велосипеді, бігав, веслував, всього й не пригадати, – ділиться враженнями хлопець. – В один день приходить терапевт і так ніби ненав’язливо пропонує: "Ну що, поїхали постріляємо на полігон?" На наступний – вже хтось інший кличе плавати на "рівер".
Пробіг 10 км у марафоні
Велика кількість протезів, загальною вартістю понад $60 тисяч, пояснюється просто. Як рука, так і нога виконують різні типи діяльності. "Для руки є один парадний – виходити з дому, фотографуватися, не сильно навантажувати. Другий – побутовий, по хаті носити, цвяхи забивати. Третій розроблений для тренувань, у моєму випадку – для веслування, – розповідає Мазніченко. – З ногою та сама історія. Два протези призначені для ходьби, третій для бігу". Тепер Вадим тричі на тиждень відвідує тренажерний зал, де бігає щонайменше кілометр. Зізнається: біг поки дається нелегко, але дистанцію буде поступово збільшувати. Готується представляти Україну на міжнародних змаганнях INVICTUS GAMES для ветеранів у Канаді. Восени 2016 року у США він подолав за 1 годину 27 хвилин десять кілометрів у щорічному марафоні на підтримку морської піхоти, у якому взяло участь 36 тисяч людей. Займається громадською роботою, допомагає ветеранам Черкащини захищати свої права.
Мазніченко просить усіх не вважати, таких як і він, ветеранів інвалідами. Каже, що коли на вулиці бабці починають голосити і називати його "бідненьким хлопчиком", відповідає дуже просто: що він не бідна, а щаслива людина.
Як повідомляв сайт vikka.ua, матері загиблого на Сході України черкащанина вручили відзнаку.
