Володимир Ручко працював понад 40 років у сфері медицини, зокрема, тривалий час очолював Першу міську лікарню в Черкасах. Наразі він працює отоларингологом у Центрі підготовки прикордонної служби ім. Ігоря Момота. Напередодні свого Дня народження Володимир Іванович поділився своїм лікарським та депутатським досвідом, а ще розповів про свою родину і захоплення.
Володимире Івановичу, вибрати фах медика – це була для вас мрія чи необхідність?
Звичайно, мрія. Моя мама була лікарем і я бачив, як вона віддано працює. Ми жили в Золотоноші в приватному будинку. До неї приходили лікарі, я чув їхні розмови. Тоді у мене з’явилася мета – стати лікарем. Професія педагога, як у батька, мене не цікавила зовсім. Тому вибрав Київський медичний інститут.
По закінченню навчання у 1967 році мене направили на посаду отоларинголога в Шполянську центральну районну лікарню. Через деякий час я з родиною переїхав до Черкас, де працював на тій же посаді в медико-санітарній частині ВАТ «Азот». Дружина тоді доглядала двох малих синів, тож доводилося підробляти у різних закладах на пів ставки.
Згодом отримав підвищення, мене призначили на посаду головного лікаря на хімічному комбінаті. А невдовзі став заступником головного лікаря з поліклінічної роботи Черкаської міської лікарні №1. Тоді саме зводили новий корпус, де я й почав працювати. Незабаром мене призначили головним лікарем Першої міської лікарні.
Що для вас є головним у професії?
Лікар має працювати не заради прибутку, а щоб насамперед вилікувати пацієнтів. Трудитися віддано, як це робила моя покійна мати. Білий халат, як і репутація, має завжди лишатися білим, чистим. Це найголовніше. Хочу додати: до того часу, як я вийшов на пенсію, про якісь хабарі, подяки лікарям мови не було. Ми працювали за совість, а не гроші.
Як ви можете оцінити роботу сучасної медицини?
Я не розумію мети медичної реформи, яка зараз триває. Система Семашка, яка діяла раніше – це найкраща система охорони здоров’я. До речі, Семашко наполягав на тому, що доступ до послуг лікарів повинні мати усі верстви населення – як селяни, так і робітничий клас, тобто жителі міста. Але ця система дороговартісна. Тому запропонована через безгрошів’я нова система веде в нікуди. Ні лікарі, ні медичні працівники не розуміють мети реформи.
Вивели сімейного лікаря як основну фігуру – а це щось подібне до земського лікаря, який раніше лікував і зубний біль, і радикуліт, і серцеві хвороби.
Реформатори забули про лікарів вузьких спеціальностей. Зокрема, лікарі-лаборанти, цитологи, патоморфологи, фтизіатри. Забули за інфекціоністів, а тепер, коли наступила епідемія Ковіду, згадали.
Зараз із системи охорони здоров’я виключена система надання стоматологічної допомоги. Доступні тільки платні послуги.
Лікарі працюють по протоколам – це має як хороші, так і негативні аспекти. Адже лікування хворого – це і ремесло, і мистецтво водночас. Адже корифеї вітчизняної медицини, визначаючи діагноз, звертали увагу на ходу хворого, на запахи, які він виділяв. Я наприклад, ніколи не забуду запах печінки, яка розкладається, при отруєнні грибами. Цей запах було чути від пацієнта ще з коридору, коли тільки я заходив у відділення.
Звісно, медицина сьогодні пішла вперед. Сьогодні проводять операції без розрізів. Так, нещодавно Перша лікарня отримала прилад для проведення операцій на придаткових пазухах носа. Таким чином, без розрізів та рентгенів можна провести як діагностику, так і лікування ЛОР-захворювань.
Додам, що у медицині сформувалася диспропорція. Кваліфіковані лікарі працюють у стаціонарах, а зарплата у них лишається поки без змін, у межах 6-8 тисяч гривень. Тоді як сімейний лікар отримує 18-20 тисяч.
Чи були у вас труднощі у роботі з пацієнтами? Як виходили із таких ситуацій?
Лікарі часто говорять: «Нас троє: ти, я і хвороба». Якщо пацієнт і лікар будуть заодно, вони зможуть здолати хворобу. Це основний закон. Зазвичай лікар і хворий мають порозуміння. Але коли виникають суперечності: пацієнт вважає, що призначення неправильні, направлення на консультацію до інших спеціалістів зайві, стає складніше працювати. У таких випадках ситуацію зазвичай допомагають вирішувати керівництво відділення або медзакладу.
Ви маєте багатий досвід не тільки у медицині, але й у місцевій політиці. Ви були депутатом міської ради декілька скликань поспіль. Що привело вас у цю сферу?
Мабуть, ви чули такий вислів: «Якщо ви не цікавитеся політикою, то політика зацікавиться вами». У 90-ті роки, коли я був головним лікарем, я був переконаний, що для вдалого виконання своїх обов’язків, я маю бути депутатом. Тому я неодноразово входив до складу міської ради, і на один термін увійшов до обласної. Це допомагало мені вирішувати проблеми лікарні.
Більше ніж 1200 співробітників працювали над тим, щоб надати якісну медичну допомогу, і я мав їм у цьому сприяти. Перша поліклініка завжди була як корабель у бурхливому морі. Побудували Південно-Західний район – усіх жителів прикріпили до Першої поліклініки. Розбудували район Митниця – усі жителі зверталися до Першої поліклініки. Не було тоді поліклініки №4 – весь центр обслуговувався у нас. Приєднали Дахнівку до Черкас – і знову Поліклініка №1. Дуже велике навантаження, висока відповідальність. Тому щоб з усім впоратися, потрібно було налагоджувати співпрацю з депутатським корпусом та міськими головами. Я працював із чотирма очільниками міста. Особисті питання я з ними не вирішував: у мене вже була машина, гараж, дача у Червоній Слободі (надали під час роботи на «Азоті»). А от потреби людей ми могли оперативно вирішити, співпрацюючи із міською радою.
Так, наприклад, у 90-ті роки була проблема із білизною для лікарні: її дуже довго повертали із пральні і очищення було неякісне. За підтримки тодішнього міського голови Володимира Соколовського нам вдалося придбати власну пральну станцію. Проведення ремонтів, придбання обладнання – комп’ютерного, рентгенологічного, хірургічного – це все ми могли вирішити спільно з міською владою.
Хочу зауважити, що на той час міська рада складалась із близько двох сотень депутатів. Серед них була когорта медиків, які вирішували багато нагальних питань. До відповідної депутатської групи входили близько 12 обранців. Сьогодні ж сфера охорони здоров’я у міській раді представлена дуже слабо.
Які у вас є захоплення поза роботою?
Насамперед, це мої внуки – їхнє навчання, їхнє повсякдення – це те, що мене цікавить найперше. Люблю проводити час на природі у колі друзів, захоплююся полюванням.
Мої два сини і онук теж цікавляться мисливством, це нас об’єднує.
Люблю щось майструвати, вирішувати гаражні справи, трудитися на дачі.
Як ви починаєте і закінчуєте свій день? Може, є якісь звички.
Погані звички (сміється). Зранку кава і цигарка на балконі.
Увечері обов’язково переглядаю випуск новин, потім читаю місцеві новини в інтернеті – «Прочерк», «Антенна». Потім дивлюся серію серіалу. Сподобався російський «Швидка допомога». «Доктор Хаус» мені важко сприймати, бо це не наші реалії. Лягаю пізно і рано встаю – мені так комфортно. Рано вранці знову читаю. Зазвичай у мене кілька книг одночасно: одна на кухні, одна в кімнаті, одна біля ліжка.
Розкажіть про ваших дітей, онуків.
Обидва сини – полковники. Вони з дружинами подарували нам троє онучок і одного онука. Старша внучка саме закінчила навчання в університеті Тараса Шевченка, далі буде здобувати рівень магістра. А інші внуки вчаться у 4, 8 та 9 класах. На жаль, через коронавірус зараз бачимося з ними не так часто, як хотілося б.
Кому із людей, які були поруч із вами, ви хотіли б подякувати?
Насамперед, це вчителі, як шкільні, так і викладачі Київського медичного інституту ім. О. Богомольця. Колегам своїм – як живим, так і покійним. Друзям – їх у мене за все життя дуже багато. Ціную своїх кумів, сусідів.
Вдячний колективу Першої міської лікарні, які працювали разом зі мною, а це більше 1200 осіб. Кожен із них залишив частинку себе у моєму серці.
