Вікторія Наумчук, завідувачка відділу етнографії Обласного краєзнавчого музею, завтра святкуватиме ювілей. З цієї нагоди вона розповіла журналістам vikka.ua про свою роботу, звички і захоплення, серед яких, окрім етнографії, ще і риболовля, футбол, кулінарія і навіть мотоцикли.
Пані Вікторія запропонувала спілкуватися не в її кабінеті, а у виставковому залі – щоб краще передати те, чим живе. Попутно дає доручення працівникам щодо виставки, яку скоро хочуть організувати. Нам розповідає про нещодавньо представлений етнопроект «Наречена Черкащини», який організували разом із ГО «Метелики в голові».
– Разом із Оленою Почтарьовою та Оленою Афанасенко відшукуємо майстринь, які робили отакі автентичні воскові вінки і не лише воскові. Цей наш проект у форматі фото, відеороликів популяризує не тільки вінок сам по собі, а й культуру весілля, обряди, звичаї, – розповідає Вікторія Наумчук.
– Вікторіє Миколаївно, відчувається, що робота в музеї – це для вас справа життя. Ваше захоплення етнологією – де воно бере своє коріння?
– Насправді, у дитинстві я мріяла стати художником. Мій дід був художником, мабуть я успадкувала його потяг не просто відтворювати, а фіксувати. Адже не всі помічають деталі, як сідає місяць або сонце. Іноді хочеться, щоб помічена мною мить збереглася, застигла в картині. Це моє відчуття зараз втілюється у роботі: зберігаючи експонат, я зберігаю красу народу – зовнішню і духовну.
У школі, де я навчалася, не було професійних учителів малювання. Моя мама, Елеонора Анатоліївна, яка була медичним працівником у селі Качанівка, познайомилася із приїжджим пацієнтом, який виявився художником. На мамине прохання він надав мені деякі уроки про світлотінь, ретроспективу та інші основи.
Сьогодні мені радісно, що моя донька Ірина Литовка (її творчий псевдонім Ірка Літва) стала художницею, пише картини, бере участь у художніх виставках. У Києві буде проводити мистецький майстер-клас, буде вчити більше ніж 40 дітей. Хоча взагалі вона має освіту фінансиста, працює в ІТ-сфері.
У підлітковому віці я думала про велику місію рятувати людей, подовжувати їхнє життя. Моя мама була лікарем, і я хотіла бути схожою в цьому на неї. Відтоді я вмію робити штучне дихання, різного виду ін’єкції – мені здається, вмію це на «відмінно».
– Як же тоді у вашому житті з’явилася етнографія?
Так склалося, що я вступила на навчання у теперішній ЧНУ ім. Богдана Хмельницького на спеціальність «Філологія». Курс «Етнографія» для нас вів Корнієнко Микола Павлович. На той час він із дружиною Галиною Іванівною переїхали із села Тимошівка і організували у краєзнавчому музеї відділ етнології, це був перший такий відділ при музеї в Україні. Вони привезли свою етнографічну колекцію, тут її розмістили і презентували.
Мене вражали лекції Миколи Павловича, відрядження, які він організовував. Про один годинник міг розповідати хвилин двадцять: про власника, про манери, особливості цих речей, моду, стиль. Тоді ми усвідомлювали, що за річчю ховається щось таке глибинне, що можна назвати історичною пам’яттю.
У ті роки я спілкувалася зі Світланою Андріївною Китовою, ще приїздила до університету Ліда Лихач, засновниця журналу «Родовід». Отака мистецька, творча, налаштована на етнографічні пошуки когорта людей сформувала моє зацікавлення цією сферою науки.
– Ви знаходите багато цікавих експонатів, чи є у вас власна колекція ?
– Приватної етнологічної колекції я не маю: виставка в музеї і це є моє дітище. Я етнолог-польовик. Мені постійно сниться, що їду у відрядження. Щось збираю, умовляю людей передати нам якісь цінні речі. У цьому є певний азарт пошуковця: я завжди прагну досягнути мети і знайти те, що шукаю.
У речах зазвичай криється велика символіко-оберігова глибина: у кольорах, орнаментах. І в цьому аспекті незнання закону не звільняє від відповідальності. Коли люди наприклад не знають законів весільного рушника, вишитої сорочки чоловічої чи жіночої, вони руйнують себе енергетично. Люди просто обирають для обрядів гарні речі, а рушник може виявитися вдівський або поминальний. До цього варто дуже обережно ставитися.
Тому всім завжди раджу намагатися відчути енергетично свою річ. Помовчати і відчути: твоє чи не твоє. Якщо є внутрішній дисбаланс, краще не брати такі речі. Автентичним речам завжди місце в музеї.
– Які у вас є захоплення поза роботою?
– Про них можна говорити дуже довго, у мене їх багато. Страшенно люблю риболовлю. Я рибалка років із трьох-п’яти. Поблизу Качанівки, де я виросла, багато ставків, у кожному ловиться риба. Рибалила моя бабуся, їй тоді було за 70, рибалив тато і я з ними. Ми змагалися, хто зловить більше.
До речі, здаю свій лайфхак, як підгодувати рибу, щоб вона добре клювала на вудочку. Потрібно знайти баранячий ріг. Ріг має бути закручений, а баран має прожити не менше трьох років. Тоді ріг матиме специфічний запах. Це ріг треба підпалити звечора на вогнищі. Потім покласти у полотняну торбинку, а ввечері стружку з рога кидати там, де будуть гачки вудилищ. Риба від цього запаху шаленіє, в неї з’являється неймовірний апетит. Мій рекорд – товстолоб 19,3 кілограмів. Навіть такі у наших ставках водяться.
Люблю і розділяю зі своїм чоловіком захоплення футболом. Андрій страшенно любить футбол, він суперзнавець: пам’ятає, на якій хвилині з чиєї подачі і ким був забитий гол десятилітньої давнини. У його голові –феноменальна статистика. Коли наше знайомство переросло у родинні стосунки, ми разом вирішили провести весільну церемонію на футбольному полі. Наш одяг був кольорах улюбленої команди. Це стало нашою спільною родзинкою.
У кожного з нас є улюблений гравець, у люблена команда. Наша кімната – теж наче маленький футбольний музей. Килим у вигляді футбольного поля, на стінах футбольні шарфи, ми колекціонуємо різну атрибутику.
Часто відвідуємо футбольні матчі. Я бачила такі команди, як Манчестер Юнайтед, Реал, Барселона, Рома. На одному стадіоні ми навіть маємо місця, підписані нашими іменами. Мій стілець так і підписаний, «Вікторія Перемога».
Оце відчуття адреналіну, коли на трибунах рухається хвиля вболівальників, це ні з чим не можна зрівняти. Коли 50 тисяч об’єднуються у великих емоціях від забитого голу чи якоїсь невдачі – ми від цього кайфуємо.
– Іще ви виготовляєте рослинні олії, розкажіть про це більше.
Якось я зацікавилася процесом виготовлення олій холодного віджиму. Донька мене у тому підтримала. Виготовляю 19 видів: для себе, для друзів на продаж, ведемо інстаграм-сторінку. Це олії з льону, конопель, рижію. Це дещо забуті продукти харчування, які ми повертаємо через різні інтерактивні дійства у музеї. Адже кухня в етнології – це теж цікава сфера, яку ми стараємося популяризувати.
– Як ви починаєте і завершуєте свій день?
– Починаю з чашки кави і хорошого настрою. Дякую за кожен ранок і раджу кожному так робити. Не обов’язково вголос, але подумки я обов’язково дякую світу за те, що у мене цей день є.
Пробуджуюся позитивними емоціями. Зараз трапляються труднощі із громадським транспортом, не завжди вдається дістатися до роботи вчасно і комфортно. Тому донька мені подарувала електросамокат.
У нас раніше були мотоцикли «ИЖ», «Юпитер», «МТ» – це моя стихія, я обожнюю швидкість. Звичайно, на електросамокаті не можу розігнатися більше ніж 28 км/год, але від поцілунків вітру під час поїздки я пробуджуюся і починаю день у гарному настрої.
Ніколи не планую день спонтанно зранку. Як правило, планую новий день з вечора. Тоді мені внутрішньо комфортно.
Взагалі, стараюся не пускати хаос всередину себе. Я людина емоційна, але завжди стараюся зберігати внутрішню гармонію. Вважаю, що поганих людей немає. Ображатися ні на кого не можна. Найменших дітей треба любити і поважати, бо ніколи не знаєш, ким він виросте. І ображатися на них не можна навіть внутрішньо. Гляди, оцей вередун стане лікарем, який тебе лікуватиме або водієм, який везтиме тебе до інших країн. Я справді всіх люблю, може це моя вада (сміється). Але я така як є.
Спілкувалася Олеся Безпалова, фото з особистого архіву Вікторії Наумчук
