У Черкасах на честь засновника і багаторічного керівника машинобудівного заводу Івана Гроссе перейменували провулок Тимірязева. Власне, цей провулок знаходиться за кілька кварталів від заводу, де творив Іван Гроссе. Нагадаємо, що міська влада Черкас перейменувала 106 вулиць і провулків у місті.
Іван Карлович Гроссе – засновник машинобудівного заводу в м. Черкаси, народився у середині ХІХ століття на Уралі, де й прожив перші кількадесят літ. Там неподалік міста Кунгур він мав невелике металургійне підприємство, яке залишив синові у спадок. А сам подався на нові землі та опинився у Черкасах. Тут довго працював на цукрозаводі начальником механічних майстерень, аж допоки у 1907 році виробництво не зупинилося. Його, як і сотні інших працівників, звільнили.
Починати свою справу з чистого аркуша для людини, яка однаково успішно вміла працювати і руками, і головою, видавалося не надто ризиковано. На вулиці Зеленій, теперішній Юрія Іллєнка, а раніше Максима Горького, вклавши у придбання всі старі та нові заощадження, Гроссе викупив дві садиби з господарськими спорудами та відкрив там ремонтні майстерні. Згодом отримав дозвіл започаткувати на їхній базі чавуноливарне та механічне виробництва. Майстерні стали повноцінним маленьким заводом площею усього 300 квадратних метрів. Це було восени 1908 року.
За словами місцевого журналіста і краєзнавця Бориса Юхна, який у свою чергу посилається на краєзнавчу розвідку Максима Степанова, саме Іван Гроссе та його помічник Павло Коваленко у 1928 році (ще один ювілей) сконструювали, виготовили і випустили на маршрут “Центр – Соснівка” першого черкаського автобуса.
Гроссе заснував завод, який згодом отримав назву «імені Петровського», потім став Машбудом і Темпом. З півсотні робітників, теж колишніх цукроварів, “видавали на гора” вагонетки, драбини, металеві ємності, землеробський реманент, запчастини для грабарок, млинів і різних двигунів та ще купу усілякого металевого краму. Іван Карлович жив виробництвом усі 24 години доби, бо й помешкання мав на заводській території. Це вже пізніше вони з дружиною перебралися ближче до центру, у власний будинок, що й дотепер ховається за високим парканом навпроти “Дружби народів”. Насправді паркан не такий вже й високий, просто будинок на рівні грунту кінця ХІХ століття. Можете збагнути, настільки виріс відтоді “культурний шар” середмістя.
Не завжди все йшло ідеально. Траплялися перебої із замовленнями або паливом для нафтового двигуна “Урсус” (і тоді виручав дуже прибутковий млин при заводі), але загальною багаторічною тенденцією був неквапливий, але впевнений поступ “Чавуноливарного заводу І.К. Гроссе з сином”, збільшення його потужностей та розширення асортименту продукції.
Нова радянська влада не могла не визнати беззаперечного авторитету засновника підприємства, адже для робітників Іван Карлович ніколи не був безжальним капіталістом. Навпаки, усі роки він ділив зі своїми підлеглими успіхи і невдачі виробництва, працюючи та навіть харчуючись так, як і кількадесят заводчан, у жодний спосіб не виказуючи, “хто тут хазяїн”. Його щиро любили і поважали, тож саме це, а не якісь внутрішні суворі правила, ставали найдієвішою запорукою ідеальної виробничої дисципліни та високої якості продукції. Бо зробити щось кепсько, на аби рахувалося, означало б дуже засмутити Івана Карловича, а цього на заводі не хотів жоден працівник.
Тож Гроссе очолював завод і після його націоналізації. Щоправда, у 1920 році керівником призначили товариша Зенкіна, і той накрутив такого, що після повернення на посаду засновник ще довго виводив підприємство у зону рентабельності, а згодом і пристойної прибутковості. А коли йому це вдалося, завод знову відібрали, і цього разу назавжди. Трапилося це вже у 1925 році. Гроссе перейшов на іншу роботу, став викладачем креслення і механіки в технікумі механізації сільського господарства, нині – Політехнічному, корпус якого на Ільїна неподалік стадіону.
Та не вийшло. Мало не щодень приходив Іван Карлович на свій завод, говорив з робітниками, безоплатно виконував “гарячі” креслення. На той час підприємство вже носило ім’я революціонера Григорія Петровського. 1919 року та пізніше він відвідував черкаські підприємства, чимось допомагав.
Усе пережив, голод 33-го пережив… А коли його несли на кладовище, за труною йшло дуже багато людей…” Відомо, що поховали Івана Карловича на цвинтарі кварталу, де приміщення колишнього кінотеатру “Мир”.
Ось і все. Ні точної дати народження і лише приблизно – рік смерті, 1935 чи 1936-й, ні могили у звичному розумінні слова. Навряд-чи її перенесли на котресь із міських кладовищ, коли територію старого зачищали “для культурних потреб”: до того часу дружина і невістка Гроссе виїхали до Москви, а син ще в революцію трагічно загинув на Уралі.
