18 – 20 лютого. Ці три дні стали найстрашнішими та найтрагічнішими в історії української Революції Гідності. Лише за офіційними даними, в ці дні під час протистоянь із силовиками загинули 82 особи. Вже 22 січня Верховна Рада відсторонила від виконання обов'язків Президента України Віктора Януковича.

20 лютого, згідно із нещодавнім указом Президента України, оголошено Днем Героїв Небесної сотні.

Кореспонденти vikka.ua зібрали свідчення учасників київського Євромайдану про криваві події в столиці.

 

"На Майдані знайшов голову Божої Матері. Ношу її з собою як оберіг"

Андрій Мережко, 38 років, житель м. Черкаси, учасник київського Євромайдану:

– На Майдані я бував у найбільш "спекотні" дні, оскільки вдома маю сім'ю та роботу, які не міг покинути повністю. Був у складі 1-ї сотні Самооборони. Так було і 18 лютого. Приїхав у Київ на маршрутці о 19:00. Із Харківської не ходило метро, тому на Майдан вдалося дістатися аж о 21:30. Вдягнувши каску і захисне спорядження, пішов шукати своїх хлопців із сотні. Всю ніч ми простояли на барикаді із львів'янами. Один із них – Леонід "Шаман", до речі, тепер воює в 128 батальйоні.

Зранку 19 лютого частина людей з Майдану пішла. Ставало страшно, оскільки палити майже не було чого. Шин майже не було, майданівці почали палити речі й продукти. Люди були втомлені, дехто засинав на барикадах. "Беркут" потроху насувався. На сцені всі молилися, старенькі ставали на коліна перед "Беркутом", щоб міліція таки стала на бік людей. Ми вирішили поспати біля намету хоч кілька годин. Це треба було бачити: лежимо вдвох у шоломах, масках, з палками, а в мого товариша ще й сокира в руках. Опісля Майдан знову оживився: люди несли воду в пляшках, шини, одяг. Здавалося, що всі кияни вийшли на Майдан із пакетами.

Facebook/Андрій Мережко

20 лютого наші пішли в наступ. Був тоді із киянином, який цього дня вперше прийшов на Майдан. У нього була маленька дитина, дружина бурчала, що йти не треба. А він плюнув і прийшов. Ми з ним були всю ніч із 19 до 20 лютого, говорили про життя. Але після штурму я його більше не бачив. Хоча й у переліку жертв його не було. Щоправда там мало кого написали – всього сотню, а жертв було значно більше…

Зранку люди несли шини до обгорілого автобуса поблизу консерваторії. Опісля для створення барикади почали нести шматки металевого паркану. У цей час по нас кидали гранати, а наші – коктейлі Молотова. Мітингувальники перелазили через барикаду і просувалися уперед. Бійці відстрілювалися, але ми на них тиснули. Частина полізла на Інститутську, інші – до Жовтневого палацу, решта – в бік Європейської площі. Побіг з протестувальниками і я.

Найбільше запам'ятав, як у районі стели знайшов голову Божої Матері. Там була зроблена майданівцями капличка, яку під час наступу розбомбили ВВшники. Шматок статуетки з трішки відщербленим носом лежав серед шин, проволоки і пляшок. Я її підхопив. Ще пам'ятаю, що дзвонив мобільний телефон, але говорити було ніколи. Ми постійно виносили поранених, і це було страшно. Все навколо було засіяно бруківкою, спаленими шинами, залито водою, кров'ю. Подекуди горів вогонь…

Коли вже виніс кількох потерпілих, нарешті передзвонив своїм додому і кажу: "Я знайшов Матір Божу. Не хвилюйтеся. Вона мене вбереже" (посміхається). Я досі її як талісман ношу із собою. Коли в обласному краєзнавчому музеї була виставка, присвячена Майдану, я її здав, але потім забрав.

Facebook/Андрій Мережко

20 лютого я був переконаний: повернення до старого режиму вже не буде. Перемоги ще не було, але відчувалася впевненість. Наші хлопці брали ВВшників "у полон", відбирали в них обладунки. Через те, що отруївся газом, 21 лютого вимушений був поїхати додому. Дорогою побачив п'ять блокпостів, зрозумів, що люди піднялися. Радості не було меж. Зупинився на блокпості на дамбі, де були мій кум, дружина і купа друзів. Укотре переконався, що боротьба була недаремною.

"Страшно, коли немає куди класти поранених людей"

Людмила Свистун, 37 років, м. Черкаси, медик-волонтер:

– Коли я приїжджала на Майдан, я як операційна сестра ходила по медичних пунктах і залишала свій номер телефону. Коли була потрібна допомога, то волонтери телефонували. 19-го ми приїхали зранку. Я записалась у Михайлівському соборі, у ще одному медпості та в консерваторії. Того дня ми з друзями на Майдані допомагали, чим могли: роздавали чай, носили шини.

20 лютого рано-вранці, коли ми якраз зносили каміння і шини біля ялинки, мені перетелефонували і попросили прийти у медпункт у консерваторію. Тоді саме змінювалися і хірург, і операційна сестра.

Я відразу підійшла. Медпост був з лівого боку від входу в консерваторію. Я заступила на чергування, а друзі залишились на Майдані. Напроти посту роздавали чай і бутерброди. Люди приходили погрітися і відпочити. Спочатку все було тихо й спокійно.

Фото надане героєм публікації

Згодом "Беркут" почав підходити ближче до стели. Ми чули постріли, вибухи гранат. Потім хтось закричав: "Штурм! Одягайте маски, і всі хто може – швидко з приміщення". Консерваторію закидали гранатами з газом. Він був без запаху, але нам стало важко дихати, сильно різало в очах. Ми обпалили дихальні шляхи.

Згодом хтось із майданівців прибіг і закричав: "Зараз буде штурм! "Беркут" поверху, вже підходить. Медики йдіть на другі медичні пункти". Однак весь персонал без роздумів одноголосно вирішив залишитися. Наш пункт був найближчим до епіцентру. І в разі чого, ми змогли б швидко надати допомогу. Нас запевняли: "Перейдіть, можуть розстріляти, буде місиво…" Але вся команда залишилась працювати у масках.

Буквально через кілька десятків хвилин ми вже чули постріли. Найстрашніше було почути голос ведучого Майдану: "Працює снайпер, на Інститутській працює снайпер. Не йдіть туди. Пораненим, дайте дорогу пораненим". Тільки почули це, відчиняються двері, і хлопці кричать: "Дайте дорогу!" Це було, мабуть, найстрашніше в моєму житті за всі мої 37 років. Такого страху, такого морального тиску, коли несуть і несуть поранених, я ще в житті не відчувала. Страшно, коли немає куди класти людей.

Були в груди поранені, з пробитими легенями, шиями, з ранами в області черевної порожнини. Навколо кров, крик, біль… Ми заклеювали ці рани. У нас тоді ще, пам’ятаю, хлопчик помер із Кам’янки, але не Черкаської області… Куля пробила його бронежилет та потрапила в серце.

Ми все розуміли, у нас були діти вдома, але тоді про це ніхто не думав. Для мене найстрашніше було те, що на Майдані був мій чоловік і ще два товариші. Я тоді однією рукою набирала в шприци обезболюючі, а іншою рукою – телефонувала йому на мобільний. Кричу: "Не йдіть на Інститутську", а вони кажуть: "Ми вже тут". Я тоді кинула трубку і просто молилась.

Фото надане героєм публікації

Поранених хлопців, яких до нас приносили, я теж намагалася підбадьорювати: "Хлопці, тримайтеся! Бог з вами! Він вам допоможе! Ви найкращі!" Ще страшно було, вперше подивитися на пореного. На Майдані я мала чимало знайомих – дивишся на одяг і боїшся глянути на обличчя. Знаєте, як кажуть: "Очі болять, а руки роблять".

Лише через три дні я зрозуміла, що сталось. Після чергування вночі 20-го ми поїхали з Майдану. Там вже не було чого робити. Беркутівці втекли. Ми всім, кому змогли, допомогли: зашили, перебинтували. Потім лише спостерігали, як загиблих зносили на Майдані. А 21 лютого я вже була в Черкасах на роботі.

Після Майдану я навчилась стріляти з автомата, прийшла у військкомат та зробила військовий квиток. Якщо призвуть як медика, то я готова. Зараз я також займаюся волонтерством.

"Та ніч була найстрашнішою"

Андрій Куча, 25 років, житель м. Черкаси, учасник подій Євромайдану:

– Ми поїхали на Майдан 18 лютого. Їхали з переконанням, що акція протесту під Верховною Радою справді буде мирною. Вже о 8 ранку були у столиці. Рушили разом із усіма колоною до будівлі Парламенту. Майже одразу почалися сутички. Після того, як у нас прилетіла димова шашка з боку внутрішніх військ, з однопартійцем Павлом зібрали свободівські прапори й віднесли в машину. Зрозуміли: вони нам уже не знадобляться.

Коли поверталися, побачили, що в той час у Маріїнському парку розпочалися серйозні заворушення. Традиційно, "воювати" з натовпу побігло лише кілька десятків людей, зате сотні навколо спостерігали. Коли сутички перенеслися на Інститутську, люди почали виламувати бруківку і робити "запаси". Таких було багато. Щоправда коли мітингарів відтиснули до Майдану, каміння вже використовували проти нас…

Вконтакте/Андрій Куча

Силовики кидали бруківку із висоти. Без жалю. Люди здебільшого були без касок і бронежилетів, оскільки багато мітингувальників у той день, як і ми, приїхали на мирний марш. Визнаю: стало страшно. Мабуть, усім… Постійно хтось падав: комусь бруковкою поцілили в голову, комусь – у плече.

До цього я прожив на Майдані два місяці: з 1 грудня до 24 січня. Але й сьогодні вважаю, що ніч із 18 та 19 лютого – одна з найвирішальніших. Сили були нерівні. За нами була правда і бажання щось змінити у цій країні, на іншому боці – водомети і БТРи. Палити було нічого. Ми почали зносити від барикади, що на ЦУМі, покришки, дошки, речі і палили їх біля сцени для підтримання вогню. Здалося, якщо не буде вогню, ми будемо приречені, бо повна темнота посилює страх.

Особливо страшно було, коли ми з друзями "губили" один одного. З побратимами під час сутичок намагалися тримати візуальний контакт. Так би мовити, приглядали одне за одним… Однак у час активного штурму знайти хлопців було нелегко.

Facebook/Майдан 18-20 февраля. Как всё было.

Рано-вранці на Майдан прийшло повідомлення про те, що ДАІ не пропускає чоловіків, які приїхали із Західної України. Ми з хлопцями пішли їх визволяти. Новина виявилася фейком. Коли поверталися на Майдан, лише біля ЦУМу видихнули з полегшенням. Світало. Із підземних переходів та з-за будинків на Майдан ішли сотні українців. Ми говорили їм "Слава Україні!" А вони відповідали "Героям Слава!"

"Мова "беркутівців" була з "аканням". Вони геть не розуміли української"

Сергій Іщенко, 46 років, житель смт. Лисянка, учасник київського Євромайдану:

– Досі пам'ятаю це 18 лютого. Ми стояли біля Будинку офіцерів, і тут почав атаку "Беркут". Я заскочив у двір на перетині вулиць Грушевського і Кріпосного перевулку. Потім ми забігли у під’їзд. Там і прикривались. Зрештою беркутівці все ж повалили мене і потягнули за будинки.

Впевнений, що ті, які атакували біля Верховної Ради, були росіянами. Я, наприклад, не бачив таких методів та стилю поведінки у наших беркутівців. Крім того, я розмовляв українською мовою. Вони нічого не розуміли. Також їхня мова була з "аканням", а в нашому "Беркуті", здебільшого, сільські хлопці. І навіть містяни, спілкуючись в такому середовищі, добре розуміють українську. Взагалі прозріння прийшло, коли побачив відео, як "працює" ОМОН Росії – відмінності є.

Потім мене довго били по голові кийками, били ногами. Зламали ребро, постраждала і голова. Далі повели до автозаку на Кріпосному перевулку. Я побачив Юрка Сиротюка (народний депутат від ВО "Свобода" минулого скликання, – vikka.ua), який йшов з ВР, і гукнув його. І хоча в мене було закривавлене обличчя, він, певно, зрозумів, що це хтось зі своїх. Юрко підбіг до "беркутівця", схопив мене за руку, за яку тримав беркутівець, і всією вагою на неї ліг, відтіснивши мене.

Фото надане героєм публікації

Потім ми пішли по алеї Маріїнського парку до будинку, який стоїть скраю над Печерськими пагорбами. Там тітушки і ВВ побили багато людей. Одна за одною під’їжджали "швидкі".

Тоді волонтерів закріплювали за пораненими. Також працювали юристи. Вони казали, що треба робити, де кого забрати. Тих, хто потребував допомоги, від будинку відвозили в лікарню чи додому хлопці на машинах. У лікарні швидкої допомоги на Дарниці до мене одразу підійшли волонтери – хлопець і дівчина "хіпової зовнішності". Надзвичайно їм вдячний. Після розмови з ними я відчув, що загроза минула, і все буде гаразд. Вони запропонували відразу відвезти мене у Львів.

У лікарні мої дані записувала медсестра. Я знав, що називати точну адресу не варто, сказав, що живу в сусідній Звенигородці. Поряд стояв лікар, який мав би надати допомогу, оглянути і направити на обстеження. Коли він почув, що я зі Звенигородки, він сказав, що родом зі Шполи. Почувши, що поруч земляк, я спитав, чи варто казати, що забрали мене біля Верховної Ради Попри те, що в Києві були буремні події, це зовсім не означало, що мене привезли саме звідти, плин хворих і травмованих з міста також був великим). Дивлячись у його очі, я побачив переляк. Він трохи потупав, не надав допомогу і пішов, не повернувшись.

Сергій Іщенко по центру. Фото надане героєм публікації

P.S.: Фото небагато, тому що того дня "беркут" навмисно наступив на смартфон.

"Коли з мерседеса висипаються шини, ти точно знаєш, для чого вони призначені"

Олег, 36 років, житель м. Черкаси, учасник київського Євромайдану:

– Ми були на Майдані ще до Нового року. Я – людина працююча, тому в мене взимку відрядження бували рідко. Але тут була така справа, що я навпаки набивався. Зазвичай я швидко свою роботу робив і тоді вже міг побути на Майдані з хлопцями.

Коли ж все почалося по-серйозному, то мені вже хлопці тоді зателефонували: "Ти бачиш, що робиться?" – "Бачу". – "То їдьмо". – "Звісно ж їдемо".

Міліція висаджувала людей прямо з автобусів. Як їхати маршруткою на Київ між Переяславом і дорогою на Канів, стояв міліцейський блокпост. Якщо в тебе в паспорті була київська прописка, то ти їдеш далі. Якщо ні, то виходиш з маршрутки. Ті водії, які нам співчували, відразу запитували, чи є хтось на Майдан. Деякі умудрялись обвозити. Так і ми дістались.

BBC

Коли я їхав у Київ, то розумів, що там стріляють. З дому взяв скотч, купив у Києві блок газованої води. Прив’язували пляшки до себе так та ховали ці примітивні бронежилети під одягом. Від автомату й бронежилет не врятує, а від гумових куль і вода допоможе. З собою були каски, окуляри. Оце і все наше озброєння (посміхається).

Приїхали на Майдан. А тут зупиняється звичайний мерседес, а з нього висипаються шини. Ти розумієш, куди ці покришки. Несеш, поки скажуть, що це сюди. Згодом я потрапив у першу сотню. Звідти мене послали старшим на барикаду біля філармонії.

Пригадую один випадок, від якого у мене досі сльози на очах. Харчування у нас на той час було шикарне, якщо порівнювати із тим, як тиждень ми голодували в Укрдомі: смалець, сухарі та вода. Йшов дідусь, очевидно на роботу, весь "потертий", видно, що невеликого достатку. Він зупинився: "Хлопці, що ви тут? Сидите? Молодці!" А в нас барикада була прохідна, знизу від Європейської площі. Він дає нам два лоточки, невеличкі, зо два сантиметри товщиною. Ми відмовлялися, бо ж під кінець нас уже добре годували. Але я бачу, що відмовити йому незручно, він від чистого серця. Я взяв їх і подякував. Дідусь пішов собі далі. А я відкриваю ці лоточки, а там в одному дві ложки якоїсь кашки, а в другому – піджарка така з морковкою і цибулькою. І я розумію, що цю їжу дружина йому на роботу дала на весь день, а він віддав її нам.

"Двічі ледь не постраждав від своїх"

Олександр Дувінський, 52 роки, житель м. Черкаси, учасник київського Євромайдану:

– Ми приїхали на Майдан 18 лютого зранку. З Інститутської якраз у цей час починалась велична хода сотень в Маріїнський парк. Це було щось неймовірне. Уявіть: 21 століття, Київ, йдуть якісь колони гунів в касках з палицями, чоловіки з арматурою, жінки з фанерними щитами…

Ми прилаштувались до якоїсь жіночої сотні. Не спеціально – випадково (посміхається). Вони просто були найближче. З нами у парк пішов політик. Вже не пригадую, хто саме. Він заявляв: "У нас мирна хода". Яка мирна!? Якщо чоловік іде з палицею, оббитою цвяхами, то про що можна говорити… Я тоді, пригадую, ще заліз в кабіну та спробував завести УРАЛ. Але мені не вистачило кваліфікації (сміється). До того ж я абсолютно не розумів, що я з ним буду робити далі. Згодом там почали кидатися камінням, міліціонери – гранатами. А я побіг шукати свого товариша, який десь загубився.

На Майдані мене двічі ледь не травмували. Першого разу ми зайшли з фасаду в офіс Партії регіонів, а збоку наші ж хлопці виламали ролети і побачили там якийсь рух. Вони подумали, що то чужі і закидали нас коктейлями Молотова. Від цього ми благополучно спалахнули (сміється). Пощастило, що там залишилися брандспойт, яким міліція якийсь час намагалась втримати споруду. Ми ним благополучно і погасили один одного.

Олександр Дувінський. Фото журналу "Кореспондент"

Ще була ситуація, коли я знову ж від свого ледь не постраждав. 18 лютого на Інститутській я отримав по голові бруківкою. Той чоловік був недосвідченим метальником з цілим куском бруківки(посміхається). Його далеко не кинеш. Там треба третя частина, вона далі летить. Пощастило, що у мене була американська каска часів В’єтнамської війни. Мені її товариші подарували. На ній залишилася вм’ятина в області виска. Якби її не було, там би я й залишився.

19 лютого ми пішли на барикаду. Там такий апокаліпсис відбувався. Міліція прив’язувала світлошумові гранати до пляшок із коктейлем. Вибух був такий, що вогонь розносився у діаметрі метрів на чотири, а у висоту – на всі вісім. Пам’ятаю: ми тоді ще придумали таку річ. Із маленьких 20-грамових пакетів зсипали звичайний перець у відро. Була ідея кинути його у вогонь, адже вітер тоді був у бік міліції. Сподівалися, що це їх відволіче, будуть там чхати. Натомість начхалися ми й самі у тому наметі, поки поназсипували (сміється).

Facebook/Майдан 18-20 февраля. Как всё было.

Потім я відчув, що мені стало недобре. Зрозумів, що серце. Ми пішли з моїм другом у консерваторію. Там мені зміряли тиск, сказали: "У вас серцевий напад". Надавали якихось ліків. Сказали полежати, поки мине. Хвилин через 10 почалось носова кровотеча. Такого ніколи не було. Ми виїхали годині о 2 ночі і всю дорогу додому та до 10-11 години дня вже в Черкасах кров не зупинялась.

Цієї ночі я відчував якусь приреченість. Вже коли дізнався, що вранці сталося таке побоїще, у мене була істерика. Я викарабкувався після цього до липня.

Світлана Спасібіна, Єлєна Щепак