Смачна совєцька ковбаса по 2.20
Попереджаю- я не даю оцінок і пишу виключно те, що сам бачив і відчував.
Я дуже добре пам‘ятаю всі ті ковбаси.
Десь в 1965- 75 роках були смачні сердельки. Дуже смачні. Їх просто виготовляли на місцевому м‘ясокомбінаті для «місцевих». Там реально було м’ясо.
А ковбаси «централізованого постачання» були двох сортів- докторська і любительська. Любительська це та ж сама докторська тільки із великими шматками неїстивного сала.
На смак ковбаса була якась прісна і недобра. Любительську можна було якось їсти, повиколупувавши те сало.
З 75 року смачні сердельки зникли.
Казали що поміняли ГОСТ( суворі правила і технічні умови), і в ковбасу стали добавляти замість дефіцитного м‘яса якісь інші маси.
Ближче до 80 х років ковбаса стала просто гидотна. Але іншої не було. Мабуть там уже була соя і ще якісь наповнювачі. Знайомий, який працював на м‘ясокомбінаті, категорично відмовлявся їсти цю ковбасу і всіх відмовляв від цього. Деякі подробиці розказував, і після цього хотілося ригати.
Студент, який жив в кімнаті з моїм братом, підробляв в ковбасному цеху у Львові. Розказував як щурі падають в ту масу, що мелеться для ковбаси.
От десь така вона смачна по 2.20
Ковбасу можна було їсти , тільки підсмаживши її на олії. Вона ставала коричнева і зморщувалась, а у сковорді набиралося з неї багато рідини, яка випаровувалася.
А вже після 80 року, воду з ковбаси просто вичавлювали руками. Десь до третини ваги.
Витікала фарбована рідина із запахом.
Залишалась якась гумова маса, яка була без смаку.
Був популярний жарт совковий- туалетного паперу немає, бо його весь в ковбасу кладуть.
Появилася ще ковбаса «Чайна». Така як докторська, тільки відверто гірша і якась з пустотами. Нагадувала, пардон, дрислю.
Про сосиски і сердельки мовчу, бо що там було всередині можна тільки уявити. М‘яса там точно не було.
Анекдот тих часів про Брєжнєва- він мав вставну щелепу і, коли говорив «соціалістічєскіє страни», то виходило «сосіскі срані».
А головне, що тої ковбаси було не купити. Скажені черги, або просто нема.
Пізніше з’явились талони- карточки. Видавали талони на 0,5 кг ковбаси на місяць на людину.
За ковбасою посилали «гінців» у Київ, бо там ковбасу «викидали» в магазини, і можна було хоч якось купити.
На підприємствах люди скидалися грошима і посилали одного- двох на закупи. На роботі їм ставили робочий день, щоб не було прогулів і виписували якусь премію, щоб люди були зацікавлені їхати.
Був совєцький жарт- що таке довге, зелене і ковбасою пахне? – Це електричка з Києва( Львова, москви, і т.д.)
Профспілки як могли допомогали, якщо були толкові керівники.
У нас на заводі профспілки посилали «гінців» навіть в інші республіки і домовлялися про «дефіцит». Якось по бартеру чи що.
Тоді на новий рік можна було здати гроші і отримати «набір» із кільця ковбаси, банки маринованих помідорів, баночки конфітюру-варення, пачки чаю, чи розчинної кави і трьох мандаринів. Десь так.
Великою удачею було дістати тушонку у залізних банках «військову». Вона була вимащена тавотом(змазкою), і вважалася дуже якісною. Хоча це була неправда.Твердий пласт жиру був неїстивний і як смалець був негодящий, бо чомусь смердів.
Копчені і сухі ковбаси ми іноді бачили в магазині. Куштували на великі свята, як вдавалося десь «дістати».
Можна було купити рибні консерви «Кілька в томаті». Правда не дешево. А головне всередині була якась суміш кишок, кісток, голів і всякого такого. Консерви мали специфічний запах і смак. Томатний концентрат добавляли, щоб забити сморід і той самий смак рибних відходів.
Але і це було своєрідним делікатесом.
Ще були консерви «Завтрак туриста»- якийсь соєвий фарш із рисом. Неїстивна суміш. Його вже на крайній випадок брали алкоголіки на закуску.
Окрема тема – ліверна ковбаса. І на вигляд і мабуть на смак і запах як гівно. Я не їв.
Цікаво, що і коти не їли цю ковбасу.
Любив я кабачкову ікру. І зараз люблю. Туди нічого добавити. Вона була всюди.
Чай був грузинський «із паличок» і на свята- індійський( хто дістав).
Кави не було. Був кавовий напій із перепаленого цикорію( рослина «Петрові батоги»)
Цукерки були льодяники із цукру, м‘ятні льодяники і іноді «рачки»( ракові шийки).
Ми цукерки робили самі не гірші із плавленого цукру.
Морозиво. Був пломбір, «Івасик Телесик» по 7 копійок і по 28 Київський каштан». Смачне. Таке як і зараз. Нічим не відрізняється. Я навпаки любив більш водянисте, яке робили в кіоску на автовокзалі.
В дитячому журналі «Вісьолиє картінкі»я бачив веселих негренят і мавпочок, які чистили і їли банани.
Тому я мріяв скуштувати цей дивовижний жовтий солодкий фрукт.
Скуштував я його в другому класі, коли тато десь «дістав» два банани. Вони були чорні і геть як каша. Не вийшло.
Ми всі чули легенди про сите московське життя, про сервілат( не знав що це, але назва подобалась. Якась солідна як слово «брикет»), про червону ікру і про ананаси. Ікри ми не бачили, сервілата теж, а ананаси на картинках з неграми теж були присутні.
Ми їх малювали на конкурсах малюнків про щасливе життя в ссср. Там завжди був зображений совєцький піонер, китаєць в конічному солом‘яному капелюсі і негр з ананасом.
Банан в руці ми не малювали, бо нас сварили за те що у нас виходило.
А ще ананас був намальований на обгорточці шоколадної цукерки «Ананасна». Тож я знав , що ананас якийсь «в сіточку» і зверху як цибуля.
Тож малювати було легко.
На день народження брата, нам привезли з Києва торт «Київський», і вся родина отруїлася і попала в інфекційну лікарню. Я не отруївся, бо чомусь не захотів їсти торт і з‘їв лише мармеладку з нього. Так і жив вдома сам два дні, поки не приїхала тьотя і не забрала мене.
Я не боявся і їв глазуровані пластівці. У мене була пачка по 7 копійок. Чомусь там була намальована коза і семеро козенят.
Відтоді я люблю глазуровані пластівці і казки.
Якось тато поїхав у відрядження до москви і привіз ящик апельсинів. Мама урочисто видавала нам з братом апельсин на день. На новий рік у нас були апельсини, мамин торт із коржів і сметани, яку тато збивав у макітрі з цукром і кролик з морквою із села. Дякую батькам.
Всі жили із городів і «села». В місті всі намагалися отримати пару соток землі під городництво. Давали на підприємствах. От на вихідних і після роботи в сезон, вся родина копала лопатами землю і садила картоплю і моркву і соняшник. Якщо не розікрали, то вдавалося щось зібрати.
Соняшник міняли на олію у олійні і з того жили.
Село( родичі, мами і т.д.) постачало яйця, курей і кролів. А особливо багаті- свинячу тушонку.
Але треба було на вихідних їхати на село, щоб допомагати. Інакше ніяк.
В село везли цигарки Пріма і пиво в пляшках.
Із села картоплю, моркву, капусту , і, як поталанить, то курку.
Курку «розтягували» на тиждень для всієї родини.
Класичне примітивне одноосібне кріпацьке господарство.
Робота після роботи.
Тобто ти працював кріпаком на совєцьку державу, а потім ішов працювати на свій город, щоб прогодувати родину.
Совок тільки гнобив і грабував.
Тим людям, у яких не було «села» і городів, можна було тільки поспівчувати.
Макарони з хлібом і кілька в томаті.
Мене до глибини душі вразив колись совєцькій фільм-комедія( забув назву) із артистом Куравльовим.
Він зранку готував сніданок для родини із трьох людей – кидав в каструлю купу сосисок, смажив десяток яєць, ще там щось.
А я жахався від думки, що він за один раз використав місячну норму харчів совєцького чєловека. Що ж вони завтра будуть їсти?
У 80х я працював докером в порту Миколаєва. Ми розвантажували рефрижератори(судна) типу «Чапаєв». Вони возили м‘ясо з Аргентини. Яловичина, язики, печінка.
Все було заморожене на кістку в коробках по 30 кг.
Все м‘ясо йшло на Москву. Охорона стояла на палубі, на причалі і у ешелонах вагонах- морозилках.
Жоден кілограм не мав потрапити кудись інакше.
Стратегічна сировина.
Банани теж ішли на Москву. Тільки які згнивали, то ті «викидали» для продажу в Миколаєві.
Окремий трюм з сухою ковбасою охороняли автоматники.
Вагони вантажили на причалі, перераховуючи кожен ящик по кілька разів. Двері пломбували і ешелон ішов вночі під охороною.
До речі, все це розвантажували чомусь по ночах.
Банани і вдень. А м‘ясо вночі.
Можна детективи знімати і екшини про доставку аргентинського м‘яса голодуючим москвичам.
А ви кажете ковбаса по 2.20
