Інформаційний простір країни уже більше двох років терзають новини із зони АТО. Хоча для українців, які живуть на незалежній території, усі ці історії інколи здаються казковими, нібито вони відбуваються в іншій реальності. Черкаській журналістці Олені Берестенко у своїй медійній практиці довелося "полюбити" нову лексику – АТОшну. Бо кожен день сучасні ЗМІ рясніють словами "передова", "АТО", "війна", "Небесна Сотня". Шеф-редактор новин телеканалу "ВІККА" півтора роки тому на кілька днів їздила на Схід у відрядження. Вона разом із оператором ТРК "ВІККА" Сергієм Єфімовим відправилася у тільки-но звільнений Слов’янськ: знімальна група напросилися до депутатів, які везли бійцям-черкащанам із "Азову" "гуманітарку". Тоді наші медійники на власні очі побачили іншу Україну. Про те, якою вона була і чи готові черкаські журналісти до роботи на передовій, ми розпитали у "ВІККівки" Олени Берестенко.
– Як Ви готувалися до поїздки у зону АТО?
– Ми ніяк не готувалися, бо ми не знали до останнього чи будемо їхати. Чесно скажу: нас не хотіли брати із собою місцеві депутати. Але нічого, поїхали. Найважливіше: мати із собою документи, посвідчення особи. Бо там усюди блокпости, перевіряють вас люди з автоматами. Головне, щоб було журналістське посвідчення і паспорт. І чим більше документів, тим краще. Я нічого особливого не брала, бо нас обшукували, тому нічого з собою і не провезеш. Депутати теж взяли посвідчення, ну і як доказ того, що ми веземо "гуманітарку", то показували консервацію, овочі і так далі.
– Що найбільше Вас вразило на території, яку тільки-но звільнили бойовики?
– На передньому склі у автівок, у 90% відсотків випадків, були білі полотнища, білі тканини. Це означало, що у машині їдуть цивільні, немає військових і вони мирно їдуть. Бо усі дуже боялися обстрілів, а обстріли продовжувалися навіть тоді, коли війська покидали території: у поселеннях залишалися якісь місцеві, які не підтримували українських військових, вони і могли продовжувати стрілять. Загалом атмосфера навколо постійно напружена. Нам місцеві говорили, що ми не можемо зупинятися у туалет де б ми хотіли, не можна з’їжджати на обочини, бо дуже багато території заміновано. Тому зупинятися тільки на заправках або у місцях де людно. Вразило у Слов’янську те, що відразу після звільнення міста, у них "на всю" запрацювали "генделі", бари. Люди відпочивають, танцюють, випивають. Хоча усі вони щодня були на межі життя і смерті. Тому я там побачила дві сторони медалі: з однієї люди, які стали інвалідами через поранення, чи безхатьками, бо у них розбомбило домівку. Але з іншого боку – місцеві, які веселяться і гуляють до ранку.
– Як працювали у такій обстановці?
– Я шкодую, що не задіяла власні канали і зв’язки, щоб подомовлятися про інтерв’ю. У мене було обмежене коло тих, з якими я спілкувалася. Зокрема, лише люди, яких мені надали депутати, що нас везли. Я говорила з "визначеними" хлопцями з "Азову", але можна було б записати більше інтерв’ю, більше сюжетів звідти привезти. Зі Слов’янська ми відзняли тільки 2 повноцінних сюжети. Я шкодую, що понадіялася на депутатів, а треба було включати зв’язки, телефонувати впливовим чиновникам і можливо депутатам вищого рівня. І тоді через них зв’язуватися із керівництвом на Сході та отримати потрібні коментарі. Загалом сюжеті вийшли повноцінні, але мого бути більше учасників, експертів, історій, сюжетів тощо.
– Із того масиву інформації, яку ви назбирали у Слов’янську, що можна і не можна розповідати?
– Не можна розповідати про плани батальйонів, їхнє місце дислокації, яка у них техніка, скільки зброї чи якісь інші речі, що могли б їх видати, грубо кажучи. Бійців ми знімали у балаклавах, також треба не писати ім’я та прізвище, щоб не постраждали рідні. З місцевими я також говорила. Якщо вони просять їх "милити", то не варто нехтувати цим і показувати їхнє обличчя. Також можна змінювати ім’я людини, позначаючи це у дужках.
– Уже маючи досвід поїздок на передову, що б ви порадили узяти журналістам у відрядження на Схід. Чого вам не вистачило?
– Я б узяла з собою зарядку до телефону, більше миючих засобів і вологих серветок, знову не сказала б своїм батькам, що туди збираюся, бо це страшенний стрес. Я б не радила їздити туди дівчатам, бо це дуже страшно. Але варто все одно шукати додаткові канали зв’язку і намагатися домовитися про якісь ексклюзивні коментарі та інтерв’ю. Вже довго триває ця війна і якщо раніше інформація була дозованою, то зараз вона стала доступною, люди вже не бояться відкрито коментувати, тому при великому бажанні можна написати більше, краще. Під час поїздки у Слов’янськ я виходила з того, що було, а зараз ця тема стала номер один. То я думаю, що можна домовитися наперед і зв’язок із територіями є. Варто максимально підготуватися. Й обов’язково треба брати у напарники людину, якій ти дуже довіряєш, аж до життя. Якщо ти поїдеш із оператором, з яким постійно сваришся і конфліктуєш, то ваша поїздка ні до чого хорошого не приведе. А взагалі, я порадила б не зловживати на цій темі каналам і журналістам. Бо чим більше про це розповідаєш, тим буденнішою ця війна стає. І уже немає того ефекту, якого вони хочуть. До того ж, часто героїзують людей, хоча наші там теж не святі. Зґвалтування і мародерство є з різних боків. Або навпаки антигероїзують людей. Словом, я б радила не спекулювати на цій темі і не робити її номер один, але й не забувати за тих хлопців, які в окопах. Треба завжди тримати баланс.
Підготувала Ірина Головка
Як повідомляв сайт vikka.ua, бійці "Азову" розповіли, що гарантує їхній дух.
