Страшні події 1932-1933 років у народній пам’яті закарбувалися навіки. Свідчення очевидців – незаперечний доказ злочину державного масштабу.
"ГромЧе" відібрав свідчення очевидців, які дозволяють зрозуміти, що ж відбувалося у ті часи на Черкащині.
Римська Оляна Григорівна, жителька села В’язівок Городищенського району
"На початку 30-х років у В’язівку налічувалося близько 8,5 тисяч жителів. Сумлінні, хазяйновиті селяни буди "розкулачені" та виселені на Соловецькі острови. Вони будували Біломор-канал, де і гинули від тяжкої праці і хвороб.
В селі було утворено чотири колгоспи: ім. Петровського, ім. Тельмана, ім. Кірова та "Комунар". Більшість населення в цей час переживало тяжкий матеріальний стан, не вистачало одягу і взуття. Голод переживали важко. Пам’ятаю постійне відчуття голоду. Мати пекла млинці з різними домішками, а я їх не могла їсти, організм не приймав. І мати старалася спекти пару млинчиків з чистого борошна, щоб я могла хоч трохи поїсти. Весною їли молоде листячко, пагінці. Коли з’явилося в нас молоко, стало легше. Готували цілий казан затерухи, але наїстися ніяк не могли".
Буженик Ганна Олександрівна, 1927 року народження, уродженка села Деренковець Корсунь-Шевченківського району
"Батько у лісі був лісником і його записали у комезами, щоб ішов до людей і трусив із горшків зерно, яке було сховано і здавали в колгоспну коморю. Батько тікав на ліс бо не хотів іти до людей грабить, вони приїхали дуже рано і захватили батька і поїхали до людей по хатах трусить зерно. Зайшли до одного чоловіка до хати і заставляли мого батька витрушувати зерно з горшків у мішки. Мій батько не хотів і сказав: "Я на голодну смерть кидать тих дітей не буду", а з печі виглядало 4 дітей. Батько повернувся до ікон перехрестився і каже: "На голодну смерть кидать їх не буду". І його відправили додому. А на другий день батька прийшли і забрали. Написали на батька 116 пудів хліба що не стягнув із людей. Тричі його судили в Корсуні і дали 3 роки тюремного заключення. Коли забирали батька, то він переказав жінці, щоб привела до нього дітей, бо він знав, що його засудять. Коли ми йшли до батька у сільраду то на дорозі лежав пухлий чоловік і волав: "Дайте мені їсточки трохи". Коли засудили батька то вислали його в город Читу. Але батько сидів 2 роки і 7 місяців, потім відпустили додому. Мій батько робив у лісі лісником і там ми присівали хліб і ховали його в ями, щоб не забрали. Був такий чоловік Кобилка, який їздив по хатах збирав мертвих людей і возив на кладовище, скидав у яму. Коли ще людина була жива, ще не дойшла, він її тягнув за одяг і казав: "Мені за тебе дадуть хліба".
Гавріленко Анастасія Улянівна, 1922 року народження, жителька села Журжинці Лисянського району
"З малих років зазнала горя. В 1932-1933 роках був великий голодомор. Люди помирали з голоду, можна сказати, прямо на ходу. Нас, дітей було в батьків семеро, але дякуючи тому, що у нас була корова, яка доїлася в той час, і наш батько посилав нас рвати цвіт акації, білого кліверу, листя липи, кропиви, ходили по полях, де миші точили нори і біля тих нір збирали, викопували гнилу картоплю.
Було у нас дві ями кормових буряків про які ніхто не знав. Я і сестра ходили з матір’ю на буряки в колгосп, а ввечері нам давали за це по 200 г. якогось борошна, до якого ми кидали те що збирали тільки уже висушене.
Все мололи в жорнах, пекли що получалось. Так ми якось вижили.
Ніколи не забуваємо тієї страшної години, коли до нашої хати прийшли голова сільради *** Г. П. і ще якісь активісти і забрали останнє зерно, даже і квасолю, яка стояла у мірці в коморі. У нас у сінях стояла дробина, і всі вони були у сінях, а ми дітвора повисовували голови із-за дверей і дивилися як мама схилилася на драбину плаче і приказує: "Щож я буду робити, як дітки з голоду помруть", а голова відповів мамі: "Держава не постраждає, як твої діти помруть". Але слава Богу ніхто з нашої сім’ї не помер".
Половий Ілля Карпович, 1923 року народження, житель села Колодисте Уманського району
"Сім’я від голоду померла в 1932 році. Це – батько Половий Карпо Степанович, мати Полова Дарія Йосипівна, брат Дем’ян.
А вижили Наталка і Михайло, які в пошуках продуктів харчування роз’їхались хто куди. Я залишився один і здали мене в інтернат.
Пригадую випадок, коли залишилось трохи сирого тіста в поварів, вони його приховали, щоб на слідуючий день спекти хліба, а хлопчики викрали те тісто і з’їли. Наслідок стався непередбачений – діти померли".
Петренко Євдокія Дмитрівна, 1928 року народження, уродженка села Моринці Корсунь-Шевченківського району
"Під час голодомору в 1932 році я в 4 роки залишилася круглою сиротою. Померли батько – Петренко Дмитро Хтодосійович, мати – Ганна Володимирівна та два брати: Іван – йому було 6 років і Левко – 1,5 років. Помирали люди під весну, коли не було зовсім чого їсти і в кого в господарстві не було корови.
Мене забрала до себе рідна тітка Корнієнко Онисія Хомівна. Тоді приходили активісти, зброї при них не було, ніхто не боронився, бо пригрожували що вишлють до Сибіру. Забирали все, витрушували до зернинки, до крупинки, шукали в одежі, під полом, в ятках, під стріхою, копали в землі, де була порита свіжа земля. Заховати дещо можна було, але приходили кілька разів, і якщо щось находили, то ще й били. Було їх осіб 3-4 партійці. За закон про 5 колосків я чула і знаю, що відсиділа Ганька Шелестіянчиха один чи і більше років. Потім хто пішов працювати в СОЗ, стали видавати пайки. Організували поблизу теперішньої лікарні Майдан. Діткам-сиротам, яких позвозили із усього села, давали похльобку, в якій плавала одна галушка, та бувало, що мені кидали і другу галушку. Може через це я і вижила. Мені дуже важко зараз згадувати ті часи, але запам’яталися ці роки на все життя".
Апілат Кирило Ананійович, 1904 року народження, в 1932-33 роках проживав в селі Грушківка Кам’янського району
"Жили ми тоді на кутку Гандзюрині. Це під лісом. Голодні люди їли всяку траву, кору, листя липи, гриби та половина опухла з голоду. Я працював у лісі, отримував мізерний пайок, але все ж наша сім’я теж дуже голодувала. Коли мені доводилось везти лісоматеріал на залізничну станцію Фундукліївка, я бачив жахливу картину. Жителі Грушівки і навколишніх сіл ішли до Косарського спиртзаводу по брагу, набирали її в мішки, наїдались і падали мертві. Дорога була всіяна трупами.
Мій сусід Дінець Тимофій Самойлович мав 5 осіб сім’ї, то всі вимерли від голоду, а самого Тимофія вкинули в криницю. Апілат Герасько Яремович теж мав 5 осіб сім’ї і теж усі померли.
А взагалі в селі з голоду вимерли сотні і сотні людей".
Огнива Марія Ісаківна, 1917 року народження, жителька села Тихонівка Лисянського району
"На той час коли був голод, мені було 15 років. У нас була корова, то ми голоду великого не знали. Але у нас був такий випадок, батька в нас уже не було на той час, а брати мої закопали пшеницю. Коли прийшли її шукати і знайшли, то хотіли забрати старшого брата в тюрму, а матір сказала, що то вона заховала, і забрали матір. В тюрмі мати дуже заболіла її відпустили додому, вдома вона і вмерла. Я жила з братами. Мерли старі, молоді і діти. На цвинтар возили по двоє, по троє і так ховали по двоє, по троє в яму. Весною було трохи легше, їли лободу, кропиву, бруньки з липи, то був жахливий час. Люди мерли просто на вулицях, багато людей і не знає де поховані їх рідні, які померли під час голодомору".
У матеріалі використано свідчення очевидців, що зберігаються в державному архіві Черкаської області.
Як повідомляв сайт vikka.ua, у День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій 28 листопада у Черкасах відбудеться пам’ятна хода.
