Майже два тижні минуло з дня загибелі легендарного прикордонника Ігоря Момота. Із кожним днем стають відомими нові подвиги легендарного прикордонника Момота, ще більше його бойові товариші обіцяють розповісти по закінченню бойових дій. Спогади бойових товаришів та хрещеної матері Ігоря Момота публікує видання "ФАКТЫ".
Усі дивувалися: " Чого він не в кабінеті, а завжди із солдатими на передовій?"
"Коли несподівано з’явилися терористи і почали обстріл, Ігор Момот дав хлопцям команду йти в укриття, – згадує на похороні керівник навчального центру прикордонників Ігор Павлов. – Своїм наказом він врятував хлопців, бо інакше жертв було би набагато більше".
"Деяких бійців він намагався закрити собою. "Тікайте!" – кричав він і закривав нас від терористів. Ігор Федрович завжди був таким: якби й пішов в укриття, то лише після того, як переконався у нашій безпеці. Так було не один раз, – говорить прикордонник, який просить не називати його ім’я. – Знаєте, чому Ігоря Федоровича називають живою легендою? Він нічого не боявся! Скільки було випадків, коли він власноруч затримував озброєних терористів. Війна триває, тому розповісти всі деталі поки що не можу, але нагадаю про один випадок, коли він намагався затримати так званого лідера "Луганської народної республіки" Валерія Болотова".
Болтова тоді так і не затримали, але тільки тому, що до прикордонників не прибуло підкріплення. Терориста, який намагався потрапити на територію України, Момот дві з половиною години тримав на кордоні.
"Наш полковник Момот годину стояв із висмикнутою чекою гранати, – розповідає голова Держприкордонслужби Микола Литвин. – Однією рукою тримав Болотова, а в іншій була граната. Прикордонників було осіб п’ятдесят максимум, терористів – мінімум двісті. Дві з половиною години, скільки могли, тримали їх".
"А недавно Ігор Федорович особисто затримав і знешкодив впливового козацького отамана із Росії, одного із лідерів терористів, – продовжує прикордонник, який просить не називати його імені. – Після цього бойовики передали нам: "За голову вашого бравого офіцера оголошено винагороду. Готуйтеся". Я розповів про це Ігорю Федоровичу, попросив його бути обережним. Він злегка усміхнувся й мовчки повернувся на передову. Ми не виключаємо того, що наш блокпост обстрілювали не просто так. Для бойовиків Момот був кісткою в горлі, вони часто йому погрожували, хотіли вбити".
Ігор Момот був досвідченим офіцером. Після закінчення Свердловського вищого військово-політичного танко-артилерійського училища його направили на службу в мінометну батерею Середньоазіатського прикордонного кола, а в 1986 році він добровольцем поїхав а Афганістан.
"Так було й зараз, коли загострилася ситуація на сході, – згадують колеги Ігоря Момота. – Він не дочекався наказу й сам заявив, що хоче їхати в зону АТО. На сході особисто сформував і очолив мотоманеврену групу навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби. Ця група охороняє державний кордон на найбільш вразливих ділянках Донецької та Луганської областях і частіше інших вступала в бій із терористами. Своїх підлеглих Ігор Федорович любив – це бачили всі й дивувалися: "Офіцер з іменем, має посаду. Чого ж він не в кабінеті, а завжди із солдатими на передовій?"
"Із цим запитанням до нього багато хто підходив, – розповідає Ігор Павлов. – А полковник якось сказав: "У мене є сім’я, близькі… Є цивільна спеціальність і друзі звуть на "гражданку". Але я фанат – для мене запах "портянок" звичніший за офісні парфуми". Таким він і зостався, солдати його обожнювали. Одна лише його присутність вселяла віру в перемогу, – зізнавалися бійці. – Він такий чесний, безстрашний. Таких зазвичай тільки у фільмах показують". Разом із Ігорем загинули наші молоді солдати: Дмитро Сирбу із Одеської області та Вільгельм Штольцель із Закарпаття. Не встигли ми усвідомити, що трапилося: сталася ще одна трагедія… Загинув один із кращих наших викладачів Ігор Петров, який вивозив із зони бойових дій тіло Ігоря Федоровича. Він повертався назад і підірвався на фугасній міні…"
"Вони з Ігорем Федоровичем були друзями, – задумливо говорить один із прикордонників Сергій. – І обоє загинули… Через кілька днів ми повертаємося в зону АТО і поки що не можемо уявити, як приїдемо в частину і побачимо там портрет Момота у траурній рамці".
Під час церемонії прощання з полковником присутні почули голос Ігоря Федоровича. У телепроекті "Наш Шевченко" Ігор Момот читав вірш Кобзаря "Мені однаково" – навіть військові не могли стримати сліз.
"У пам’ять про загиблого офіцера хлопці висадили сад, який він так мріяв посадити"
"Кілька разів дивилася це відео і хочеться дивитися знову й знову, – витирає сльози хрещена мама Ігоря Момота Катерина Козій-Голобородько. – Тільки послухайте: "Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені". Тепер ці слова для нас мають нове значення. Ігор не просто гарно прочитав вірш, він справді так думав.
За словами Катерини Іванівни, її похресник з дитинства обожнював українську культуру й знав напам’ять Кобзаря. Він із семи років мріяв бути військовим.
Його батько теж був військовим, – продовжує жінка. – От і маленький Ігор говорив: "Буду захищати Батьківщину, як тато". Я йому відповідала: "Тобі, дасть Бог, не доведеться. Нам же пощастило – ми живемо в мирний час". Батько Ігоря помер тоді, коли йому було п’ятнадцять років. Хлопець важко пережив його смерть і тоді ще більше переконався у своєму бажанні стати військовим. Зараз його доньці Маші теж п’ятнадцять…
Я завжди називала Ігоря сином, а він мене "мама Катя". Як же ми хвилювалися, коли він вирішив піти на війну в Афганістан. Але такий у нього був характер – знав, що потрібна його допомога, тому йшов не думаючи. Останнім часом він жив не в Черкасах, а в селі на Шполянщині. Бачилися не часто, але весь час зідзвонювалися. Коли почалися події на сході, я знала: Ігор не залишиться осторонь. Він сказав: "Нашій скраїні ніхто не допоможе окрім нас. Ми повинні боротися".
Виявляється, тоді він уже був на Донбасі, але нічого мені не сказав. "Я вдома, як завжди, – говорив невимушеним голосом. – Не хвилюйтеся, приїду до вас на шкільний випускний, як і обіцяв". Це вже стало традицією – я в селі обіймаю посаду голови сільради й Ігор мені допомагав. Приїхав разом із товаришами по зброї, розповів молоді про українську армію та службі на кордоні. Кілька підлітків зацікавилися й вирішили навчатися у військовому училищі. Із того часу Ігор приїжджав до села ледь не щомісяця. Організовував зустрічі з місцевими жителями, навіть влаштовував концерти. Односельчани його обожнювали – не встиг Ігор поїхати, як питають: "Коли наш улюблений офіцер приїде? Ми вже зачекалися".
Я була впевнена, що Ігор у Черкасах, але підійшов знайомий: "Катерино Іванівно, це правда, що ваш Ігор на війні?" Я йому одразу подзвонила. "Мама Катя, я не хотів, щоб ти хвилювалася, – чесно зізнався похресник. – Але коли в країні війна, не можу сидіти склавши руки". Я вдень і вночі за нього молилася, часто дзвонити боялася – не хотіла відволікати. До мене приходили односельчани, які питали коли саме я йому телефонуватиму, щоб поговорити разом. Ігор брав слухавку й по голосу я розуміла, настільки він втомлений, але той постійно відповідав: "Все добре. Ми не підведемо". Одного разу сказав: "Мама Катя, я так сумую. Як тільки все закінчиться, одразу до вас. Давно з вашими хлопцями із села не бачився. А ще, пам’ятаєте, я обіцяв посадити сад".
Через кілька днів мені приснився сон, нібито я йду селом, а мені назустріч мій Ігор. Як завжди усміхається, дивиться своїм добрим, трохи втомленим поглядом. "Ігор! – кинулася до нього. – Нарешті ти приїхав! Ідемо в сільраду, тебе хлопці зачекалися". Похресник почав іти назустріч, а тоді зупинився і пішов у протилежний бік. Проснулася в холодному поту і почула дзвінок від дружини Ігоря Наді: "Катерино Іванівно, прийшли люди у військовій формі й сказали, що з поганими новинами".
Я боялася, що Надя не витримає похорон, вона стояла поряд із труною чоловіка й повторювала: "Я повинна триматися". А потім до неї підійшли прикордонники, яких наш Ігор врятував. "Вибачте нас, – стали вони на коліна. – Цей чоловік був для нас наче батько, це ми повинні були його рятувати".
На похороні Катерина Іванівна прочитала присвячений похреснику вірш: "Перестало битися серце мого синочка, забрала ворожа куля у розквіті літ… Сиротою залишив усю Україну та й пішов у потойбічний світ…"
Президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв Ігорю Момоту звання генерал-майора. "Його подвиг – це приклад патріотизму, якому буде слідувати вся країна", – підкреслив глава держави.
На похороні я дізналася, що Ігоря на кілька днів захоплювали в полон терористи, – говорить Катерина Іванівна.— Але прикордонники зараз про це не говорять й обіцяють розповісти по закінченню бойових дій. "Повірте, він справжній герой, – сказали мені на прощання. – Нам є з кого брати приклад". Пообіцяли приїхати в село й зустрітися з підлітками, як це робив Ігор. Хочуть організувати концерт його пам’яті, а хлопці з села вже розбили сад пам’яті Ігоря Момота".
Катерина Копанєва, ФАКТИ
