Боєць 14-го мотопіхотного батальйону "Черкаси" Збройних Сил України Валентин в інтерв’ю vikka.ua розповів про переформатування батальйону, в яких умовах живуть бійці, як ставиться місцеве населення до української армії та як тварини сповіщають про майбутні обстріли. Про це та багато іншого піде мова у першій частині інтерв’ю нашому виданню.
Із черкаським військовослужбовцем-добровольцем Валентином вдалося поспілкуватися, коли той прийшов додому у відпустку – відразу після виведення батальйону із зони АТО. Зустріч із бійцем відбулася у Першій міській лікарні, де він лікувався від пневмонії.
"Не куриш? Мені лікар заборонив, але після скурених 3-4 пачок у день на передовій, півпачки тут – це майже не курити взагалі", – каже чоловік при вході в медзаклад.
Розповідає, що за майже півроку в зоні АТО взагалі не хворів, як і його побратими, а тільки передислокувалися в Запорізьку область – половина батальйону злягла.
Піднімаємося в палату. У кімнаті чотири ліжка, але зайняте лише одне. На столику нарізані апельсини та інші фрукти.
Усе лікування, зізнається солдат, оплачує міська влада: ліки, необхідні процедури тощо.
– Чому ваш батальйон територіальної оборони розформували і зробили мотопіхотний?
– Чому розформували, не знаю, бо звичайний солдат – це треба в командування запитувати. Спочатку батальйон сформували, бо кожна область в Україні створювала такі батальйони тероборони. Вони мали охороняти стратегічні об’єкти регіону, наприклад, міст наший, Канівську ГЕС, Водоканал.
Із урахуванням того, що в нашій області немає бойових дій, то батальйон вивели спочатку на бойове злагодження на полігон у Дівичках Київської області, а потім відправили в місто Котовськ Одеської області на кордон із Придністров'ям. Там ми допомагали прикордонникам: боротьба з контрабандою і все таке.
Коли в Котовськ приїхали, то там я пробув лише 3 дні, а потім усією колоною вирушили в зону АТО. Йшли тиждень: автобуси, БРДМка, чотири зенітки, автомати, гранатомети. І прийшли в Донецьку область у місто-герой Волноваха, де була вузлова розв'язка залізниці. Основна база стояла у самій Волновасі. Там частин багато: і Нацгвардія, і прикордонники, і десантники, і "Гради" наші – все там є.
А вже на бойову службу ми виїжджали на блокпости на саму передову. Я особисто був біля села Новотроїцьке – це траса Маріуполь-Донецьк, там міст стояв, який ми охороняли. Зокрема біля знаку 42 км від Донецька. Чули ми все, що там у Донецьку творилося, особливо вночі – і залпи, і спалахи від вибухів було видно.
Також стояли у Миколаївці – це село за сім кілометрів від Докучаєвська, контрольованого сепаратистами. Отак наш блокпост, а через 7 км сєпарський: і оце туди-сюди перестрілювалися (показує рукою). Ми стояли разом із 72-ю механізованою бригадою Білоцерківською і 28-ю бригадою. Тобто в них уже була броня, танки, БМП тощо.
– Чи були забезпечені всім необхідним?
– Дякую нашим волонтерам. Якби не вони, то нас би вже й кури загребли. Тому що держава дала нам тільки зброю і все. Решта: форма, продукти, теплі речі, термобілизна тощо – усе нам привозили волонтери. Майже з кожного району області бусами привозили таку допомогу. Це не таємниця, всі хлопці це можуть розповісти. Те, що там офіційно говорять, яка в нас чудова держава і як усіх воїнів забезпечує… Не хочу про це дуже жорстко говорити.
Так, нам дали на батальйон 6 "Ніссанів" від української діаспори у США, які передавали біля будівлі Податкової адміністрації в Черкасах. Ці машини були на передовій. Там є вже такі побиті, і під обстрілами вони були… Але ще не всі побиті. Нам навіть передавали зимову гуму на ці джипи.
До речі, в той день, коли отой автобус під Волновахою на блокпосту з "Граду" лупанули, то ми буквально годину до того там проїжджали. Того дня ми їхали забирати зимову гуму на "Ніссани", бо нам її передали через "Нову пошту". То коли поверталися назад, то бачили вже результат обстрілу блокпосту і автобусу…
– Чи якось відчули в батальйоні те, що його переформатували? Чи дали вам додаткову зброю або техніку?
– Нічого не відчули. Зараз наш батальйон вивели в с. Мар'янівка Запорізької області. Це буквально 70 км від Волновахи. Вважається, що це нас вивели із зони АТО. Але за 8 км від нас недавно підірвали залізничний міст у Кузнецівці.
Батальйон вивели не на ротацію, а на доукомплектування. Техніку, броню нібито обіцяють дати. Потім ми поїхали у відпустку, тому не знаю, що там і як зараз.
– Які умови проживання були у Волновасі, де ви базувалися?
– На базі у Волновасі спочатку жили в армійських наметах, де грілися за допомогою "буржуйок", які нам передавали з дому. І був там нічний клуб "Джокер", більярдні столи і все таке – і там ми спали. Штаб теж там був. Територія, звісно, охоронялася.
Тобто, щоб у хатах із білою білизною – такого не було. Це ми вже побачили вдома. Звісно, був шок, бо коли ти бачиш білу постіль, то в деяких хлопців навіть сльози на очах були…
– На війну пішли добровольцем чи по мобілізації?
– Ішов як доброволець, але оформили по мобілізації. Сам я колишній офіцер, але пішов солдатом. І багато таких було добровольців, хоча їх усіх записали в мобілізовані.
– Чому вирішили піти воювати?
– Мене ж усе-таки вчили Батьківщину захищати. І не з транспарантами ходити. Коли є відчуття патріотизму і бачиш оце все… Ми всі йшли туди, насамперед, аби та вся нечисть сюди не прийшла. Тому що хорошого там мало. Щоб наші сім'ї, батьки, діти, дружини цього всього не бачили. Бо дуже неприємно спостерігати, коли діти там уже починають розрізняти, що то стріляє "Град", а то – міномет, що таке автомат, кулемет чи гранатомет. Це дуже страшно. Це ж їхня психіка, що з цими дітьми буде далі?..
Осколок "Граду"
– Уточніть, коли саме пішли на фронт?
– Та десь із серпня. Зараз точну скажу.
Встає з ліжка, дістає з куртки посвідчення учасника АТО.
"Бере участь в Антитерористичній операції на території Донецької області з 4.09", – зачитав Валентин.
– Це ми десь тиждень ішли в зону АТО. А в розташування батальйону потрапив 26 серпня.
– Відомо, що з ротацією у вас були проблеми. Довго батальйон тримали на передовій…
– Так. Наш батальйон із усіх подібних територіальних, мабуть, останній вивели з зони бойових дій. Змінив нас батальйон із Житомирщини. Спочатку наш батальйон був у складі 55 бригади, у Котовську ми підпорядковувалися Воєнно-морському флоту, морською піхотою ледь не були. Потім артилеристами були. Ще залишилося десантниками і космонавтами побути (сміється).
– Ким були на фронті: кулеметником, стрілком чи ще кимось?
– Узагалі-то я був снайпером. Хоча це не дуже підлягає розголошенню. Бо за снайперів у них там ціни дуже великі.
– До АТО мали відповідні навики чи вже там освоїли?
– Війна всьому навчить. Хоча цьому навчитися не можна. Коли обстріли йдуть мінометні. Слава Богу, наша рота під "Градами" не була, але друга рота потрапила під них, то дуже страшно… Хлопці загинули і поранених багато.
Узагалі це війна артилерії. Це не війна піхоти. Нема такого, як було в другій світовій, коли тут наші окопи, а тут німецькі. Лінії фронту як такої немає. Тобто тут ми стоїмо (жестикулює), а там терикони. За териконами вже сепаратисти. От вони вилізли на терикон, постріляли по нас і втекли. Потім уже ми по них стріляємо.
Цю війну треба зупинити, тому що дуже багато людей гине, що мирного населення, що військових. Цвіт нації погибає. Адже наркоманів, наприклад, не беруть в армію, раніше судимих теж. А всі нормальні хлопці йдуть туди. Майбутнє України, патріоти – їх тупо вибивають. Я не кажу, що це спеціально, але як гарматне м'ясо.
Коли ти стоїш і не знаєш, звідки воно прилетить. А воно ж летить… Тільки чуєш – свистить. Як свистить, то це ще нормально, а якщо шарудить, то вже тікай…
– Чи були якісь прикмети, що сповіщали про можливі обстріли?
– У нас на кожному блокпосту, скрізь були тварини: собаки, коти. Вони дуже відчувають. Наприклад, у селі коли собаки починають вити, то десь за 10-15 хвилин починається обстріл. На блокпостах, якщо собака, скажімо, різко тікає до бліндажа, то значить зараз буде обстріл. Це вже такі негласні правила. Дуже багато це все допомагало.
Не знаю чого, але перед тим, як вистрелить танк, собака десь за хвилину підривається і біжить. І тут стріляє танк. Ну, добре, що це був наш. У нас собак багато було. Деякі навіть із нами приїхали з Котовська. От у 28 бригаді собака, яку звуть Чупакабра, 15 годин їхала з ними на БМП.
Пес Бублик – завжди на передовій
– Собаки породисті?
– Ні, як правило, це дворняжки, які прибилися до нас. Хоча і вівчарки були. Вони до військової форми відмінно ставилися. Тільки цивільного побачили, відразу починають гавкати, типу "чужий".
Собаки спали з нами. І у спальники залазили, гріли нас. Деякі собаки поприїжджали з нами в Черкаси. Хлопці позабирали їх додому. На війні помічаються такі нюанси, на які тут би ніколи не звернув уваги.
– Як часто були на передовій?
– Близько 4-х місяців був на блокпостах на передовій у Новотроїцькому. Нас міняли, як правило, через 10 днів, залежно від того, яка в тебе специфіка роботи і як вимагалося в обстановці. Командири старалися відправляти тих, хто вже був у певних місцях, знову туди саме. Бо ти вже знаєш обстановку, територію тощо.
– Чи вчасно платять обіцяну зарплату?
– Насамперед я ішов на війну не через зарплату. Ми йшли захищати державу. Тому що були там одні розумні великі полководці, які розказували, що нам зарплату платять. Ми йшли не на заробітки, тому що в багатьох і робота була, і зарплати були більші, ніж в армії платять. Тому ми йшли, в першу чергу, з відчуттям, що треба захистити Батьківщину.
А взагалі зарплату платили. Якщо ти на бойовому, то вона була вдвічі більша. Але все одно у сепаратистів, наскільки нам відомо, зарплати були ще більші (сміється).
Зарплата на передовій не потрібна. Насамперед вона потрібна тут, удома: дружинам, дітям, сім'ям. Щоб вони тут жили, і мали за що їсти, комунальні платити тощо. А там для війни у нас було все: зброя, патрони, боєприпаси, форма, продукти.
– А ті пільги, які обіцяла держава, зокрема земельні ділянки видали?
– За земельні ділянки не можу нічого сказати, тому що ми ще не демобілізовані, а лише у відпустку прийшли. Хоча так, обіцяють. Я чув, що міська рада ухвалила рішення, що лікування безкоштовне для АТОвців, комунальні послуги безплатні тощо. Поки що мені не до цього.
– Який зараз моральний дух у бійців, ваших побратимів?
– Моральний дух високий, бойовий. Особливо, коли гинуть хлопці, тоді дух стає ще більший. Тоді вже хочеться їм ще більше доказати, що ми все-таки на своїй землі. Як-то кажуть, дома і стіни рідні лікують. Так і там. Ми на своїй землі, ми нікого не пішли захоплювати, як Росія.
А там, дійсно, багато і росіян, і чеченців – усякої мерзоти. Зеки, наркомани, всі, в кого були проблеми з законом. Донбас сам по собі специфічний регіон. Хто виїхав, хто пішов за терикони, хто сюди жінок повідправляв із дітьми, а сам воює проти нас. Таких випадків дуже багато.
Хтось на заробітки пішов. Наприклад, дід один під’їжджав на блокпост, каже, син пішов на заробітки, то зараз десь у якійсь шахті кайлом лупить, не випускають звідти і все.
– А місцеве населення як вас сприймає?
– Спочатку дуже погано. Потім десь 50 на 50. Зараз уже почали розуміти, що і як. Там же ж дуже велика йде пропаганда російського телебачення. Ці "новоросія", "юніон", "оплот", всі ці російські канали. Йде дуже велике зомбування народу.
А коли вже почали йти обстріли по селах, де ми стоїмо, то кажемо людям, що ми тут, як же ми можемо по собі стріляти. Навіть ті снаряди, що не розірвалися, то видно, звідки прилетіли. Тобто люди вже починали розуміти. Ті, хто там залишалися – це переважно пенсіонери.
– Наскільки морально давило, коли вас не підтримували або кричали, скажімо, що ви "карателі"?
– Відкрито вони не говорили. Але, коли, наприклад, у Новотроїцькому "Градом" 23 хати знесло, і коли йшли похорони, то люди, звісно, дивилися в наший бік не дуже добре. Мовляв, ви ж тут стоїте, і через вас нас обстрілюють, ідіть звідси. Різні були ситуації.
Найгірше було, коли спілкувалися з дітьми. Наприклад, коли на Різдво стояли на блокпосту в Миколаївці, дітки ходили колядували. Підійшла на блокпост жінки з двома дітьми. Дівчинці було 3,5 рочки, а хлопчик на рік старший. І от коли я підійшов до дівчинки, кажу привіт, красуне. А вона відповідає: "Дядя, а ви стріляти не будете?" Ми тут же з хлопцями відійшли. Це, звісно, було дуже важко морально…
Або коли ходили в магазин і там люди розповідали різне. Дід один каже: "А в мене онук тільки говорити почав, то вже знає, коли починається обстріл, то йому треба заховатися в куток".
Спочатку люди дійсно агресивно налаштовані були. Підходили, казали, що ми їм криниці травимо або питали, чи ми машини забирати не будемо, чи ґвалтувати не будемо тощо. Ми на них такими очима дивимось: "Так ми ж українська армія, як же ж ми будемо таке робити"…
Згодом, коли вже трохи постояли, то люди побачили хто ми, і хто наш ворог, почали розуміти. Деякі жінки навіть бувало нам пиріжки гарячі зранку приносили.
– Водночас на передовій бували випадки, коли, наприклад, приніс один нібито місцевий житель банку меду військовим, а вона потім вибухнула…
– У нас такого, на щастя, не було. Дуже погано було, коли… Отак стояв наш блокпост, потім було кладовище, посадка, а за нею вже стояла наша 72-га бригада. І коли ці сепаратисти били по кладовищу… Є негласне правило, що не можна стріляти по кладовищу. А вони били всьому, і по селу, і мирних жителях…
Продовження інтерв’ю читайте ТУТ.
Анатолій Бабак, vikka.ua
