24 лютого, перший день війни. Ворог наближається. Від звуків вибухів прокинулися жителі багатьох українських міст. Диспетчерка черкаської швидкої Інна у цей ранок, як і зазвичай, приймала виклики від хворих. По телефону ж дізналася, що почалася війна. Про роботу у перші дні повномасштабного вторгнення розповіли диспетчери Черкаської станції швидкої медичної допомоги журналістам “ВІККА”.
“Прийшов виклик, я його записувала, про те, що були вибухи, люди повідомили у центрі міста, є травмовані, є руйнування будівель, люди були налякані і це був не один виклик, це було кілька викликів, люди телефонували, питали чи дійсно почалася війна”, – розповідає фельдшерка МНС з інформування бригад Інна Ляпкало.
Страх, незрозумілість — Інна не могла повірити у те, що сталося. Проте разом з колегами продовжували робити своє завдання — допомагати хворим.
“Були всі налякані, тому що не розуміли що буде далі, що робити взагалі. Взагалі чи виїжджати, чи залишатися, взагалі дуже хвилювалася за свою родину звичайно, але все ж таки зібралася, тому що розумію, що ти на роботі знаходишся і тобі треба допомогти в першу чергу людям”, – каже Інна Ляпкало.
Наталія також працювала тієї ночі. Пригадує: хвилювалася не за себе, а за дітей.
“Страшно було лише за те, я вам скажу про себе. Ми в ту ніч працювали з чоловіком. Він фельдшер на виїзній бригаді, я диспетчер і ми обоє були на роботі. Єдине що бентежило, що вдома двоє дітей”, – зізнається диспетчерка Наталія Науменко.
Перший воєнний ранок і на зміну диспетчерам, які працювали всю ніч, заступили інші. Буз сумніву вирішила йти на роботу і пані Лариса. Диспетчерка згадує: на роботу вийшли всі, без винятку.
“Поговорили з чоловіком, передзвонили батькам і я їх попередила, що я на день йду на роботу, можливо я не прийду, можливо мене не буде чути, попередила собі й пішла. І так прийшли всі мої дівчата на зміну, без запізнень. Звісно з страхом в очах, але прийшли і сіли працювати”, – каже фельдшерка Лариса Городнича.
Диспетчерка розповідає, що попри все продовжували працювати, бригади без змін виїжджали на виклики. Хворих, які телефонували у паніці, заспокоювали.
“Кількість викликів зменшилася, але все рівно була така ж, бо більше розмови емоційні, більше поради були, а виїздів можливо трішки менше було”, – додає пані Лариса.
Робота була злагодженою. Мали також план дій для непередбачуваних ситуацій.
“Зразу у нас був створений план роботи із бригадами, які знаходяться далеко в районах наших областях, як з ними виходити на зв’язок, якщо зникне зв’язок, куди вони мають рухатись, вдруг щось буде відбуватися на їхній території в їхньому районі”, – розповідає диспетчерка Тамара Литвиненко.
Диспетчерка згадує: війна додала ще один виклик для неї — це долати десятки кілометрів, щоб доїхати до роботи.
“Я проживаю в селі, 34 кілометри і в нас відмінили рейси, автобуси взагалі перестали їздити, тому було прийняте рішення: на роботу я їздила на велосипеді 34 кілометри кожне чергування”, – розповідає пані Тамара.
Попри хвилювання та страх, медики з роботою впорались. Зізнаються, пережити складний період невідомості допомогла взаємопідтримка у колективі.
“Підтримували, говорили, намагалися шуткувати, робили акценти на тому, що у нас екстрена дуже така служба, що ми не можемо дать собі слабинку, нам потрібно працювати, нам потрібно підтримувати людей”, – каже Лариса Городнича.
Так диспетчери швидкої вже більше року працюють в умовах війни. Приймають виклики та допомагають навіть попри обстріли. Під час тривог медики спускаються в укриття і продовжують працювати. Адже найвища цінність для них — здоров’я та життя кожної людини.
Читайте також:
Приєднуйтеся до телекомпанії ВІККА:
Читайте новини на сайті: https://www.vikka.ua
Підписуйтеся на Telegram: https://t.me/vikka_news
Коментуйте в Facebook: https://www.facebook.com/TelekanalVIKKA
Дивіться в Instagram: https://www.instagram.com/vikka_tv
Підтримайте донатами: А-банк 5375235110071785