Боєць АТО Олександр Курганський приїхав у відпустку до батьків у село Онопріївку. Хлопець навчається на факультеті військової підготовки Національного технічного університету в Харкові. Опановує професію інженера-механіка танкових військ.
Влітку він воював біля райцентру Тельманове Донецької області. Після одного з боїв механік-водій вивів свій танк Т-64БВ з-під обстрілу. Коли згодом українські військові роздивилися свою бойову машину – жахнулися. Танк витримав вісім прямих влучань. Про це пише видання "Дзвін".
"Коли переляк пройшов, хлопці не пам’ятали себе від щастя. Підходили й цілували броню й дякували Богові, що врятував їх від смерті", – згадує.
Хлопець закінчив строкову службу в 2009 році. Залишився контрактником у рідній 30-ій механізованій бригаді, що базується в Новоград-Волинському Житомирської області
"На початку весни частину підняли по тривозі й перемістили до Чонгару, що на межі Криму й Херсонської області. Боялися, що росіяни, окупувавши Крим, рушать далі на материкову Україну. Спочатку було важко. Побут зовсім був не влаштований. Ні наметів, ні якихось примітивних укриттів. Жили й спали в бойових машинах. Пильнували й ловили диверсантів. Найгірше було, коли пішли весняні дощі й дули вітри. Але поступово призвичаїлися", – розповідає Сашко.
За словами хлопця, коли стало зрозуміло, що Росія зробила ставку не на Херсонську область, а на Донбас, то їх мусили перелаштовувати.
"Нашу танкову частину направили на полігон Широкий Лан у Миколаївській області. Там навчали влучній стрільбі на високій швидкості. Ми й раніше їздили на тренування до Рівненської області, але таких реально наближених до бойових навчань ще не було", – каже військовий.
Про нові українські танки Т-84 у військах тільки чули, але мало хто бачив. Улітку на озброєнні української армії перебувало лише чотири таких бойових машини. Доводилося воювати на не нових, але добротних і значно модернізованих Т-64БВ. Вони мають кумулятивний захист, пристосовані до стрільби керованими снарядами.
"У серпні нас кинули в район Тельманового, а звідти ближче до Савур-Могили, де велися запеклі бої. Жителі Приазов’я просили нас не відступати, бо боялися анархії й беззаконня, які всюди сіяла так звана ДНР. Стали траплятися повністю покинуті села, де залишалися лише кілька жителів. Для мене особисто найстрашнішою на війні була навіть не смерть бойових побратимів. Страшно було бачити цих людей, які все життя жили в своєму мирному місті чи селі, але через імперські замашки пана Путіна змушені були покидати розтрощені рідні домівки, прихопивши лише документи й кількаденний запас харчів. А ще ж вимушена втеча інколи супроводжувалася смертю когось із рідних, які не встигли втекти із-під "братнього вогню" східного сусіда", – розповідає Курганський.
У ту пору росіяни вдалися до підлої тактики обстрілу українських військ з-за меж своїх кордонів.
"Уявіть собі, як було нам втрачати бойові машини, друзів і побратимів, не маючи змоги вдарити у відповідь, – каже Олександр. – Траплялися дні, коли "Гради" били і вдень, і вночі. До речі, мало хто знає, що у відкритому бою росіяни спалили не так і багато українських танків. Найбільше їх згоріло після артилерійських обстрілів, особливо після уражень з реактивної артилерії. Адже танк до укриття чи окопу не затягнеш. Інколи ледь стримували себе, щоб не вдарити у відповідь просто по території Росії".
У другій половині серпня екіпаж танка, де служив водієм-механіком Олександр Курганський отримав наказ просуватися на схід до Шахтарського району Донецької області.
" Ми виїхали колоною з п’яти екіпажів із села Степанівки, – згадує Сашко. – Нас супроводжувала піхота. Мій танк вів командир роти, тому він ішов переднім. Рухалися на швидкості 60 кілометрів у годину. Раптом просто посеред дороги побачили блокпост із бетонних блоків. Я навіть трішки пригальмував. Раптом відчули кілька ударів. Нам розтрощили обидва кулемети. Командир танку віддав наказ стріляти у відповідь. Били прямою наводкою просто по блокпосту. Признатися, я втратив відчуття часу. Не знав, скільки тривав бій. По нас стріляли із великокаліберних кулеметів, протитанкових гранатометів, випускали керовані ракети. Ми теж стріляли із гармати. У якийсь момент її заклинило. Я вже нічого не бачив, бо всі три прилади наведення й спостереження були розбиті. Розвернулися й від’їхали на безпечну відстань. Лише за 100 метрів від місця бою відкрив люки й зміг бачити дорогу. Сепаратисти теж зазнали відчутних утрат. Коли ми виходили з бою, по нам вистрелили лише раз. Слава Богу, що жодного разу не влучили в найслабкіше місце – під башту. Хлопці, коли вилізли й побачили наш танк, мало не знепритомніли. Картина була жахлива – побитий, понівечений, обдертий обсмалений".
Виявилося, що танк витримав вісім прямих попадань із гранатометів і керованих ракет. На щастя, на цьому танку був потужний кумулятивний захист.
Курганський каже, що українські танки нічим не поступаються російським Т-72, на яких воювали вороги.
"Двигун у росіян кращий, але комплекс управління озброєнням й башта ліпша на українському Т-64БВ. У нашому танку є зарядний механізм, а, при необхідності можна заряджати й вручну. В російському танку заряджання автоматичне. Коли комплекс виходить із ладу, танк стає безпорадним. Бачив я і новітні російські танки Т-90. Однак вони слабкіші за українські Т-84".
Олександр знову згадує бій біля Степанівки.
"Наступного дня наш танк забрали в ремонт, а ми пересіли на іншу бойову машину. Активні бої в тому районі велися ще вісім днів. Того ж таки дня інші танки й українська піхота перетворили злощасний блокпост, який ми штурмували, на велику братську могилу для росіян. Згодом ми просунулися далі. Ну, а потім наступило перше вересневе перемир’я. Я чув слова президента Порошенка, що на той час в української армії залишилося лише 20 % необхідної техніки. Не знаю, як в інших частинах, але в нас втрати були не такі значні".
У вересні молодший сержант Курганський отримав пропозицію від командування навчатися на інженера-механіка танкових військ. Днями хлопець приїхав на канікули.
"Навчаємося в Харкові. Місто ледь-ледь удалося втримати від повстання сепаратистів. Ставлення до українських військових неоднозначне. Перехожі часто зі злістю шиплять за спиною. В деяких магазинах продавці відмовляються обслуговувати людей в українській формі. Але це злість переможених ворогів. Більшість харків’ян не дали втягнути себе в авантюру з "руським миром" Путіна. Росія програє на міжнародній арені. Війна все дорожче обходиться для російського суспільства. А, значить, перемога не за горами", – вважає військовий з Черкащини.
