Багатодітна родина Олексія та Марії Драбовських своєю вірою та любов’ю здолали страшний діагноз лікарів. Останні стверджували, що вони не зможуть мати дітей. А от із наслідками АТО, яка назавжди змінила усю родину, – борються й досі. З берегинею сімейного вогнища Драбовських спілкувався журналіст сайту vikka.ua.
"Ми з Олексієм знайомі з 15-ти років. Я з Золотоноші, він – із Канева. Навчалися разом. Я завжди була у вирі студентського життя, брала участь у самодіяльності. Це було перше кохання для нас обох. Не думали, що воно стане долею. Одружилися пізніше, коли нам було вже по 22 роки. Було важко влаштовуватися у житті, переживали і такі скрутні дні, що навіть на тролейбус не вистачало. Але звикли справлятися власними силами. Мій чоловік взагалі сирота з дитинства", – розповідає історію свого подружжя Марія.
Які б перешкоди не ставали перед родиною, в Олексія та Марії завжди була впевненість, що здолають усе.
"Лікарі казали, що у нас не може бути дітей. Ми буле вже готові брати дитину з дитячого будинку. Обговорювали це з близькими. Я дуже багато молилася. Просила у Бога дитину і обіцяла, що народжу стільки, скільки він мені дасть. Коли народився Назар, мені було 27. Це сталося, як диво. І коли йому виповнилося 3 місяці, я дізналася, що чекаю на другу дитину. Так у нас з’явилася Ася. Пізніше народилася Софійка, а потім Мар'яна. Вони теж погодки", – зазначає черкащанка і пригадує, що її чоловік був присутній при усіх пологах.
При цьому всі вагітності проходили не без наслідків для здоров’я мами.
"Коли народили чотирьох, нас дехто перестав вважати нормальними (сміється). Завжди ж є якісь причини, аби не заводити ще одну дитину: скрутні часи, погане здоров’я, робота. Але якщо у нас буде можливість завести п'яту дитину, то розмірковувати не буду. Коли Олексій пішов у АТО, то навіть сварила його, що не залишив мені маля по собі – маленького Льошу", – зізнається жінка.
Бойові дії на Донбасі залишили слід в історії їхньої родини. Змінився Олексій, а за ним і Марія, одразу подорослішали діти.
"У серпні 2014 року Олексія забрали в АТО. Мені вночі телефонували з комісаріату та казали, що я ховаю свого чоловіка. Олексій працював тоді у Києві. Він прийняв рішення йти воювати, бо справжній чоловік. Це цілком збігалося з його життєвою позицією. Казав мені, що краще буде захищати Батьківщину на Сході, ніж боронити від ворога власний дім вже у Черкасах", – пригадує Марія.
У той час українських військових держава недостатньо забезпечувала. Навіть потужного волонтерського руху ще не було. Бійців узували, одягали та передавали побутові речі близькі та рідні.
"Я залишилася з маленькими дітьми. Економили на всьому. Навіть на їжі для малечі. Нового року у них не було, бо ні за що було святкувати. Всі кошти йшли на те, щоб допомогти чоловікові. Шукала йому берці, купувала бійцям ліки, їжу, теплий одяг і ще багато чого. Звідти весь час щось просили дістати", – розповідає черкащанка.
Багато чого у вільному продажу не було так багато, як зараз. Тож траплялися і смішні історії. Якось Марія відправила чоловікові черевики. Виявилося, що це для кінної їзди. В них не походиш.
"Попросили клейку стрічку жовтого кольору – я купила у супермаркеті по акції. Слово "Акція" червоним кольором йшло уздовж всієї стрічки. Виявилося, що вони обмотували нею собі передпліччя – такий розпізнавальний знак. Чоловік мені телефонував і казав, що вони тепер ходять усі, немов із розпродажу. А ще донька насмішила – якось писала листа у АТО "командиру мінометів", – посміхається Марія.
Загалом посмішок у той час в її родині було мало. Діти дуже сумували за батьком. Вони з мамою жили на дачі. Там пічне опалення. Жінка сама рубала дрова, згодом навчила і сина. Назар дуже швидко подорослішав.
"Малі постійно плакали за татом. Він писав дітям дуже чутливі листи. В цей час у Соні почали різатися зубки. Вона вилазила на підвіконня, вдивлялася у далечінь – гукала його. В результаті психологічного навантаження зубна емаль недостатньо сформувалася, зуби стали м’які і дитина їх втратила", – пригадує жінка про стресову для сім’ї ситуацію.
Коли Олексій повернувся з АТО, радість та щастя одразу змінилися на нові клопоти. Після двох контузій та мінно-вибухової травми він втратив здоров’я, а лікуватися погодився лише після повернення. Були виявлені тяжкі наслідки перенесених навантажень та бойових травм. Після витрат на забезпечення Олексія в АТО та лікування родині довелося погашати кредити у 60 тисяч гривень.
"Дуже довго оформлювали посвідчення учасника АТО, документи по інвалідності. Треба було якось викручуватися і я, залишивши дітей на Олексія, у січні 2016 року поїхала працювати у Польщу. Бралася за всі підробітки. Бувало, що працювала з 5-ї ранку до 2-ї ночі. Потім стало легше – з’явилися безкоштовні рецепти, пільги, держава допомогла придбати квартиру. Обживаємося", – розповідає черкащанка та показує фотографії дітей.
Наразі в їхньому будинку тепло та затишно. Діти дуже активні та дружні. Коли збираються разом – це справжнє родинне коло. Тільки чоловік, за словами Марії, думками ще повертається на Схід. Подружжя знає, що вони вже не будуть такими, як раніше.
Усі фото надали герої публікації
"Психологічна реабілітація військових та їх сімей не дуже допомагає. Я знаю багато родин, які розлучилися після повернення чоловіків з АТО. Вони там пройшли через таке, що дуже їх змінює і вже по-іншому дивляться на світ. Знайомитися доводиться заново, якось підлаштовуватися під них. Психологічна підготовка має проводитися ще до АТО", – поділилася своїми враженнями Марія.
Як повідомляв сайт vikka.ua, у сонячному Маямі черкащанка допомагає народжувати та навчає української мови.
