Медійниця Тетяна Пономар евакуювалася з Черкас до Польщі з другої спроби, адже першого разу не наважилася та відмінила поїздку за годину до виїзду. Вирішальною стала розмова Тетяни з військовою журналісткою. Попри власну волю і бажання, вона таки забрала двох своїх дітей і вирушила, згодом опинилася в Англії. Чому для порятунку від війни жінка обрала Англію, та про те, як поляки підтримують українців, Тетяна розповіла ексклюзивно для «Монологів війни».
Ми виїхали через два тижні після початку повномасштабної війни. Рішення про виїзд з України нам далося дуже важко. Після 24-го лютого я постійно про це думала: лишатися в Україні чи ні. Основна проблема була в тому, що з одного боку я розуміла, що це моя країна і моя війна, і я не можу залишити її в такий момент. А з іншого — я усвідомлювала, що у мене двоє дітей, яких я маю врятувати, бо несу відповідальність за їх життя.
Тож, у мене вже була відома дата виїзду, і навіть час виїзду, але я не наважилася. Того дня, коли ми мали виїжджати рано-вранці, за годину до виїзду я зателефонувала до своєї подруги, з якою ми планували поїздку, і сказала: «Ні, я не можу». Не можу залишити свою країну, не можу просто зараз поїхати. Тоді я остаточно вирішила, що лишаюся, і буде, що буде. Але ввечері мені зателефонувала моя дуже добра подруга, вона військовий журналіст, і запитала, як справи. Ми довго говорили. Я сказала, що мала їхати, але передумала.
Вирішальний дзвінок
Втім, вона мене переконала у протилежному. Її основний меседж був такий: «Таня, у тебе двоє дітей, ти не військовий, ти не зможеш волонтерити і їздити в гарячі точки, єдине, що ти можеш зробити — це врятувати їх. Тому, будь ласка, забирай дітей і виїжджай з країни, дай хлопцям зробити свою роботу. Не займай місце, не претендуй на їжу, воду, паливо, інші блага цивілізації, бо вони можуть бути дуже потрібні тим, хто захищатиме країну на місцях». Після цього я зрозуміла, що моя роль в цій війні буде саме така.
Дорога була дуже складною. Основна складність полягала у невизначеності. Бо за дві доби я проїхала півтори тисячі кілометрів майже не зупиняючись. Це було дуже важко. Я не знала куди я їду, бо спочатку був один пункт призначення, а потім виявилось, що там не можуть нас прийняти. На іншому напрямку – теж не було місць. Було фізично важко і морально. На всіх блокпостах мене пропускали спокійно, бо щойно мене зупиняли і просили показати документи, то я починала дуже сильно плакати. Хлопці віддавали документи і говорили: «Не переживайте, все буде добре».
Як реагували діти
Діти насправді реагували на війну зовні дуже спокійно. Їм пощастило: вони не встигли злякатися, адже бачили мінімум війни. Вони сиділи в бомбосховищі і чули тільки сирени. Не бачили справжніх бомбардувань, бойових дій. Коли ми приїхали в Польщу, то у них було таке відчуття, що це мандрівка на канікулах. Але потім мені довелось пояснювати Вані та Поліні, що ми не можемо витрачати гроші на якісь розваги, щось смачне, бо в нас їх обмаль, і насправді ми тікаємо від війни.
В дітей сприйняття війни відбувалось якось по-іншому. Пізніше я зрозуміла, наскільки глибоко все це зайшло в їхню пам’ять. Ми вже два місяці були в Польщі, вони грались, і мій син почав з точністю дублювати повідомлення про тривогу, які лунали по телевізору: «Увага, повітряна тривога». Він так чітко і так несподівано почав це робити, що я зрозуміла, наскільки глибоко воно в них. Вони живуть в нормальних умовах, їм всього вистачає, але вони це відчули. Просто важко уявити, які зміни у психіки дитини, яка бачила війну.
Про життя у двох паралельних реаліях
Ті біженці, які евакуювались раніше, ще на кордоні отримали відчутну підтримку і допомогу. А коли за кордон виїжджали ми, то в нас вже не було такої допомоги. Але я не планувала і не хотіла емігрувати, в мене не було таких планів. І я не хотіла бути там, де я є. Оце для мене було найважче.
Важко ще й тому, що увесь цей час ти живеш у двох паралельних реаліях. Одна реальність – це мирне і спокійне життя, де в тебе є вода, газ, тепло, їжа, одяг, тобто мінімальний набір благ. Інша реальність – там, в Україні, де бомблять, де смерті. Ти відкриваєш Facebook і бачиш, що того, з ким ти нещодавно спілкувалась, веселилась, вже ховають. Це важко сприймати навіть зараз.
Мабуть, це синдром того, хто вижив, врятувався. Це відчувається і під час розмови з другом з Харкова. У мене є вода, світло, але я не можу його увімкнути тобі, принести води, ось ця безпорадність – важка, а ще – ненависть до росіян.
Страх, що вони можуть бути наступні, відчувався в повітрі
За час нашого перебування у Польщі поляки насправді дуже допомагали. Ми приїхали в Польщу в невелике містечко Глівіце. Тоді нам просто пощастило і ми зустріли чарівних людей, які нам дуже допомогли: і морально і матеріально. Вони давали все необхідне. Я пам’ятаю, як я вперше прийшла в пункт допомоги для біженців, то мені було дуже важко просити допомогу. Ми ж не тікали від бідності, ми в Україні мали свій нормальний рівень стабільності і забезпеченості. А тут ти маєш брати і просити про елементарні якісь речі.
Мені виплачували в Польщі допомогу на дітей, на себе, але я все одно майже відразу почала шукати роботу, лише дала собі кілька тижнів на адаптацію. І тут мені вкотре пощастило. Поляки допомогли і я знайшла роботу за фахом. Я буду вся своє життя вдячна тим людям, які мені зустрілися після 24 лютого. Це просто неймовірно.
В Україні побутує така думка, що ми там, за кордоном, нікому не потрібні. Насправді це не так. Нас ніхто не кинув напризволяще. Тим паче, що ми, як люди, які тікали від війни, і були в повному ступорі, не потребували багато. Я працювала на місцевій телекомпанії журналістом. Поляки реально дуже підтримували: співчували і допомагали.
Я завжди була переконана, що мені з моєю професією журналіста абсолютно нічого робити за кордоном. Бо ж ідеальне знання мови обов’язкове. Але війна зруйнувала наші життя, а разом з ним і багато стереотипів.
Працювати за професією з мінімальним набором слів і відсутністю української розкладки на клавіатурі – це наша реальність. Я писала текст українською і перекладала його в Google-перекладачі на польську, а дівчата «причесували». На слух розуміла все, бо мова дуже схожа, але говорити важче. Катастрофа з граматикою, набори букв практично не могла скласти у знайомі слова. Безмежно вдячна за ту підтримку, яку отримала.
Втім насправді поляки теж дуже переживали за свою країну, бо знали, що можуть бути наступними і це дуже відчувалось в повітрі. Тоді я ухвалила рішення їхати далі. Оскільки знаю англійську, і для українців відкрили візу в Англію, то я подумала, що мені там буде легше адаптуватися і прижитися, бо польську я фактично не знала.
Не будую довгострокових планів
Чи планую я повертатися в Україну? Я не можу сказати, планую чи не планую, бо це залежить від багатьох факторів. Все дуже просто. Після 24 лютого я навчилась жити тут і зараз. Я не будую довгострокових планів, навіть середньострокових. Максимум – це якісь короткострокові перспективи, з огляду на ситуацію. Для себе я вирішила, який це буде маркер, коли я зрозумію, що буду повертатися в Україну. Це буде маркер, коли відкриють небо для пасажирських літаків до України.
Діти просяться повернутися і в цьому є свої труднощі, адже я не можу просто сісти і поїхати. Маю просто прийняти, що зараз отак. Тому нас рятує те, що можна поговорити на відстані з близькими через засоби комунікації , по відеозв’язку. Але мені не треба співчуття, бо я почуваюся краще, ніж люди, які зараз в Куп’янську чи в Новій Каховці.
Найбільше радують хороші новини з України. Ті хлопці, які піднімають українські прапори на деокупованих територіях, стають рідними і дорогими. Честь їм хвала! Дуже жаль, що такою дорогою ціною. Це біль і печаль нашого народу.
Автор: Інна Молчанова
