Тамара Горб-Дубова – відома жінка на Черкащині. Її знають як дочку командира партизанського загону Петра Дубового, а також як літописця подій Великої Вітчизняної війни. Жінка вже написала 3 книги спогадів про ті буремні роки. За матеріалами книги «Україна не стала на коліна» школярі вивчають історію рідного краю. Журналістам ВІККА-НОВИН Тамара Горб-Дубова розповіла про своє дитинство, яке вона провела в лісі, в землянці, переховуючись та тікаючи від ворога. Далі – сюжет з циклу «Дякуємо за Перемогу!»
Петро Дубовий в роки війни був командиром партизанського загону ім. Сталіна. Переховуючись у Холодному Яру та роблячи диверсії, Дубовий боявся відпустити від себе сім’ю. Тому троє дітей і дружина жили в землянці поряд.
Тамара Горб-Дубова, ветеран Великої Вітчизняної війни: «Що таке землянка? Це ні опалення, ні каналізації. Жили цілими днями там».
Їй було десять років, коли дівчина пізнала страх бойових канонад та погроз німців і поліцаїв.
Тамара Горб-Дубова, ветеран Великої Вітчизняної війни: «Почала я йти, коли поліцай каже: «Дубіївське цуценя, я тебе дожену». Потім почав стріляти».
Ті події на все життя вкарбувалися в пам’ять. Через 65 років вона до деталей пригадує кожну подію. І те, як мати дійшла до відчаю, коли німці підійшли дуже близько.
Тамара Горб-Дубова, ветеран Великої Вітчизняної війни: «Як уже німці були близько, мати вхопила пістолет і сказала, що застрелить і дітей, і себе».
Найстрашніше було, коли їхній партизанський загін обступили з обох боків. Зліва – радянські війська, справа – фашисти. Партизани – посередині. Дивом їм вдалося прорватися, і вони тікали з «цього страшного пекла» так швидко, що маленька Тамара загубилася.
Тамара Горб-Дубова, ветеран Великої Вітчизняної війни: «Я випала з підводи і сама діставалася до червоних. На мені були величезні чоботи. Слизькі, тому я не йшла, а лізла. Це була для мене найстрашніша ніч».
Ця ніч загартувала її на все життя. Вона навчилася не коритися долі .
Ще однією медаллю ветерана нагородили напередодні 65 річниці. Пенсіонерка готується до Дня Перемоги, щоб зустрітися зі своїми побратимами.
Але оптимізму не багато. Її побратимів можна порахувати на пальцях однієї руки. І лише коли пригадує події тих років, розуміє, що необхідно всім розповідати жахливу правду про війну. Щоб не допустити помилок минулого. Один зі способів зробити це – її книжка.