В один із безсніжних днів січневих свят ми сиділи в "Придніпровському" кафе, яке, незважаючи на святковість новорічних гірлянд, виглядало понуро-пустельним: очевидно, все-таки сумувало за сонячними літніми "трудовими прибережними буднями" із гучними дискотеками, переповненими пляжами і неодмінним атрибутом – запахом соковитих шашликів.
Це моя батьківщина. Точніше – символ. Мій дід (батько мами), що жив у тодішньому селі Панське, розташованому посеред нинішнього Дніпра, на початку 30-х років був залізничником. Під час Голодомору 33-го йому, як залізничнику, видавали убогий пайок. Можливо, завдяки цьому пайку мої дідусь і бабуся вижили в той важкий час, а значить – дали шанс і моєму життю: моя мама, народжена в Панському, вийшла заміж за односельця – мого тата. Вони були представниками останнього покоління, що жило у чарівній українській Венеції – селі Панське. Тато розповідав: до школи – на човні, у клуб – на човні…
Природні умови Панського можна дійсно назвати унікальними, оскільки розміщувалося воно в однойменній низинній частині Дніпра і щорічно заливалося весняними талими водами. Заливало вулиці, подвір'я, а іноді, після особливо сніжних зим, вода частково заливала і хати. Тому вони та інші дворові споруди будувалися на природних підвищеннях – пагорбах, найчастіше на рукотворних насипах.
Вулицями під час повені не ходили, а плавали на човнах. У батька збереглася унікальна фотографія – місцеві парубки на човнах в часи повені 1953 року. Взагалі-то унікальний знімок: уявляєте, така собі тусовка. Тільки замість байкерів на мотоциклах, роверистів на спортивно-гірських велосипедах – хлопці з'їхалися потусуватися на човнах. Варіантів немає – кругом вода.
Саме село Панське базувалося на цілій гряді островів – від великих до зовсім маленьких. Сухопутна частина відділяла русло Дніпра від цілої гряди маленьких місцевих кристально чистих річок і озер.
Google, нічогісінько не знаючи про село Панське, таки пам'ятає деякі висловлювання про Дніпро старих часів. Так, французький інженер Г.Л. де Боплан, перебуваючи в наших краях у 1630–1648 роках, у своєму "Описі України" особливу увагу приділив Дніпру і придніпровським поселенням. Зокрема він відзначав таке явище: під час нересту риби опущений у воду спис зберігав вертикальне положення – настільки щільні йшли косяки риби. Риби було не злічити! Та й яка риба: білуга, шип, осетер, оселедець, лосось, річковий вугор…
Велику домашню живність (переважно корів) вивозили на острови, які перебували на височинах навколо села (як казали – "на купки"). "Перевезення" здійснювали на великих довгих човнах, які місцеві жителі називали галярами.
На цих пасовищах будувався такий собі виїзний "табір праці і відпочинку": плелися з лози примітивні стійбища (стайні) для малих телят і курені для людей, які там охороняли і пасли худобу до тих пір, доки не піде велика вода. А це відбувалося, як правило, до середини травня…
Хазяйки не залишали своїх "лагерних" улюбленців і, немов турботливі батьки, двічі на день прибували до своїх чад організованим способом – на тих же галярах, але вже з відрами і бідонами – подоїти своїх улюбленців.
Честь пасти елітних корів надавалася виключно підліткам, а серед них, свого часу, і моєму батькові. Ось як він описував неповторні картини нічних придніпровських пейзажів під час роботи "на купках" на острові Корчавому, який був основним для таких пасовищ:
"Навкруги все залито водою, над якою виступають, мов привиди , кучеряві корони верб, осокорів та інших підтоплених дерев. По воді стелиться золота місячна доріжка, а по фарватеру Дніпра, отороченому мерехтивими вогниками бакенів, велично пропливає, шльопаючи колесами, колісний пароплав ("Гоголь" або "Тарас Шевченко"), із намиста ілюмінатора якого ллється електричне світло, а з репродуктора – чарівні українські мелодії…"
У Панському землі були малородючими, садів було мало, тому що вони вимокали і, як наслідок, фрукти для дітей були несказанними ласощами. Основною ягодою була дика ожина, яка росла у довколишніх лісах, особливо на острові Королівець (казковий ліс на затопленому острові).
Крім розведення худоби та рибальства, панщани займалися і малими кустарними промислами: ткали корзини з рогози та частково займалися "лозоплетінням". А ще селяни вміли використовувати енергію вод Дніпра.
У довоєнний час головним "бізнесом" панщан були "ступники" – це такі собі катамарани, між двома напрямними суднами якого, на валу, який їх з'єднував, було укріплено водне колесо. Цей вічний двигун призначався для багатьох цілей: можна було і домоткане сукно ткати, а можна використовувати і як "водяний млин" для переробки зерна в борошно. Коштували вони дорого – майже як сім корів. Ціна "ступника" у 1925 році складала близько 400 рублів, а корови – 60. Їх у Панському до початку 30-х років було близько 100 штук. Але прийшов час… У одного з моїх дідів відняли "ступника" і відправили у заслання. Останній лист прийшов із Колими…
Церква, яку колись побудував мій прапрадід, нова влада пристосувала під клуб. На початку тридцятих завідувачем цього клубу став мій дід Яків (я його бачив лише на фотографіях: у липні 1942-го він втік із полону і пробрався до Панського, але неподалік від дому його розстріляли поліцаї.
У 1960-му році Панське затопили. Жителів дворами вивозили – переселяли в села Черкаської і Полтавської областей та й у самі Черкаси.
Мій батько Федір Якович разом із колишніми панщанами, раз на рік збираються на зустрічі – згадують минулі часи… Є що згадати. А ще – пишуть листи Уряду: мовляв, даремно затопили…
До речі, при радянській владі офіційна назва "Панське", зрозуміло, не могла була бути збережена. Перейменували у "Красноє". Але панщани все одно називають свою історичну Батьківщину на старий лад – село Панське…
