Один із випусків популярного телепроекту «Міняю Жінку» розчулив мене до сліз: учасниками стала сім’я колишніх ув’язнених, яка вразила своєю чуйністю, душевністю і… навіть порядністю. Вона – зразкова господиня, наскільки, настільки їй дозволяють житлові умови, він – тричі розплакався у тузі за дружиною, попри своє клеймо зека , у них росте вихований і розумний синочок, в якому батьки душі не чають. Заможній родині, з якою мінялися колишні засуджені, вони довели: не судіть і не судимі будете.
У мене є знайома родина, в якій чоловік – людина, що відсиділа довгих 11 років за вбивство. Однак про це знаю я, а якби цю щасливу усміхнену пару з двома чудовими діточками побачили ви – у житті б не сказали, що хтось із них зек. Хіба по його татуюваннях. Люди досить порядні, а головне – спілкуючись із ними, розумієш, що ці люди, як ніхто інший, цінують життя, цінують свободу, вміють насолоджуватись тим, що в них є.
Якось по роботі доводилось інтерв’ювати нинішнього ув’язненого. Він справедливо сидить за тяжкий злочин, а у колонії в нього прокинувся хист до малювання і адміністрація в’язниці забезпечує йому всі необхідні умови для розвитку його таланту. Тоді я обурювалась: чому держава на його малювання гроші вистачає, а законослухняні громадяни живописом займатись фінансово неспроможні? Та одна його фраза змусила мене замислитись: «Я повинен був пройти через в’язницю, щоб усвідомити, навіщо я живу».
А зараз мені просто обривають телефон родичі уманчанина, якого несправедливо намагаються засудити за не скоєне ним убивство. І мені до болю шкода чоловіка, адже якщо він таки сяде, то не будучи злочинцем, на все життя отримає клеймо «зека».
Я не хочу цими чотирма історіями створити узагальнений «янгольський» образ колишніх ув’язнених. Самій траплялись на шляху суб’єкти, просто народжені сидіти: «украл-выпил-в тюрму». Однак я проти ярлика, який часто навішуємо тільки на підставі судимості. Від чого не можна зарікатися – говорить відома приказка.