10 років тому в Черкаському національному університеті два десятка студентів оголосили голодування. То було вкрай важке рішення, бо всі ми розуміли, що воно може закінчитись виключеннями з ВНЗ та ганьбою.
Останнє турбувало, бо вже наприкінці лютого 2005 відчуття неподоланого зла та того, що бандити не сидітимуть в тюрмах, не полишало. Все, що ми хотіли, щоб перед студентами вибачились за переслідування та неадекватну поведінку адміністрації під час виборів Президента 2004 та дали провести повноцінні прямі, загальні та таємні вибори до органів студентського самоврядування з розширеними повноваженнями.
Ректор, який на виборах був довіреною особою кандидата Віктора Януковича, прийшов на зустріч з нами та сказав прямим текстом: "Я тут іду на "лікарняний", а ви поздихаєте і ніхто не зверне уваги".
Ми днювали та ночували в холі університету, який охопив вир подій. Зранку і до ночі в холі університету відбувались дебати між прихильниками та противниками голодувальників і Кузьмінського.
Ми чули чудові аргументи проти: Кузьмінський – господарник (він витоптав доріжку до МОН та випросив статус національного, хоча це було дуже важко); після перемоги Майдану в університеті українські філологи захоплять російську філологію і останню просто закриють; всім, хто тут голодує платять, тому нема чого серйозно все це сприймати ну і купа іншого абсурду.
Звісно, вражало, що сивочолих викладачів не турбувало питання "виходжування" в МОН статусу, абсурдності загрозам росфілології та бридкості припущень про проплачених голодувальників. Насправді, тих, хто нас підтримував було більше, але абсолютній більшості все ж було байдуже, або і цікаво слідкувати за щоденними випусками новин на місцевих та центральних телеканалів, ходити розглядати нас, чи схудли та з дивиною слухати акапельний гімн України, який мі всі співали вранці та перед сном.
Тоді вперше я дізналась, що таке "криві дзеркала", бо навпроти нас сіла призначена колись ректором студентська рада, яка сказала, що голодуватиме за нього. Правда, хлопці та дівчата не сиділи на воді, як ми, але нехай то буде на їх совісті. Їх чомусь не турбував тиск на студентів під час революції 2004 року, а також те, що Кузьмінський став однією з 3-х світових зірок, погрози якого перед виборами на загальних зборах зі студентством були нами зняті і спочатку потрапили в ефір 5 каналу, а тоді і польських та німецьких, як ілюстрація ганебного адмінресурсу в Україні.
Наші вимоги з прохання вибачитись перед студентством стали більш жорсткими: відставка ректора, вибори органів студентського самоврядування та включення її представників до Вченої ради. І після 7 днів без їжі, нам підкинули ртуть, а весь багатоповерховий корпус евакуювали. Ми, звісно, не пішли. Нас лякали, що всі ми загинемо, станемо бездітними, тому потрібно негайно рухатись геть. Цим шантажували батьків. Коли їм стало зрозуміло, що ні хто не йде, ввечері з МОН повідомили, що ректора звільнено.
Це було перше і останнє успішне голодування студентів 2005 року, наші послідовники в Чернівцях вже нічого не досягли, бо їх просто ігнорували, а не воювали, як з нами.
Що було далі… За кілька років Кузьмінський повернувся, як і Янукович. Були оголошені нові вибори ректора, на які зголосився лише один кандидат. Всі інші чомусь передумали. В ЧНУ повернулось обожнювання свого господаря, а студентське самоврядування знову перетворилось на фасад. Кузьмінський, який тоді кричав, що у ВНЗ більше ніколи не буде політики, став головою фракції ПР у обласній раді і спокійно собі досидів на посаді до пенсії.
