Мамі телеграма прийшла нібито з прокуратури, що я дезертир. Кажуть, такі фальшиві телеграми приходять усім хлопцям, які були в полоні. Бойовики забирали документи. В мене у військовому квитку була вказана прописка.
В липні були під луганським аеропортом. У полон потрапив, коли їхали на завдання і попали в засідку. Бойовики обстріляли з "Градів" і мінометів. Нас було 17 чоловік. Двоє загинули, багато поранених. Частину хлопців забрали чечени. Я з двома товаришами втік. Заховалися у кущах. По нас стріляли з автоматів, а потім кинули гранату. Поранило хлопців, які були зі мною. Ще коли почався бій, наш командир – старший лейтенант – викинув телефон. Я знайшов його. Подзвонив командирам, щоб нас забрали. Розповів, що попали в засідку. Назвав прізвища хлопців, які потрапили в полон і хто загинув. Сказали чекати, заберуть. Але ніхто не приїхав. Говорили потім, що шукали, але не знайшли.
Тоді ми поповзли з товаришами через поле соняшників. Там нас знайшли бойовики. Завезли на блокпост у селищі Краснодон. Двох поранених забрали на штаб, а мене віддали одному дєду. Його син в ополченні служить. Дєд здоровий, але я мав йому помагати. Казав, розбиратиму дом розвалений, нібито наші стріляли і попали. Я був перший підневільний у посьолку. Він закрив мене у погребі, не годував. Кинув куртку, щоб спав на ній. Просидів у погребі два дні. Коли дід випустив у двір, вирішив тікати. По телефону зв'язався з начальством. Сказали, щоб добирався до райвідділу міліції в місто Краснодон. Там одна працівниця мала допомогти — заховати, щоб не знайшли бойовики.
Дєд замітив, як я побіг. Вистрелив удогонку з автомата і ранив у плече. Але я таки втік. Ховався спочатку. Потім добрався до міліції. Та працівниця дала мені ключі від свого кабінету. Там було три кімнати, вода проведена. А сама виїхала з міста. Ніхто не бачив, що мене туди пустила. Потім помітив один міліціонер. Розпитав, хто я і звідки. Обробив рану, вийняв кулю. Рана заживала десь місяць. Повірив йому, що не здасть. Міліціонер носив їжу. Потім попросив своїх батьків забрати мене. Ті вночі приїхали машиною. Так опинився в них дома. А на другий день бойовики розстріляли ті кімнати у райвідділі, де я ховався. Хтось доніс.
Батьки міліціонера хотіли виїжджати на територію, що контролюють українські війська. Та лишилися через мене. Виділили кімнату. Їсти давали те, що й самі їли. Дуже добрий борщ мама міліціонера готувала. Пенсію не отримували, жили з господарства. Тримали свиней, корову. Але помогти їм не міг. Якби хтось із сусідів побачив мене, здали б бойовикам. Надвір виходив тільки вночі. Коли приходили гості до господарів, ховався. Якби бойовики дізналися, всіх могли розстріляти. За голову наших солдатів давали 17 тисяч гривень. Краснодон — під російським кордоном. Вирватися звідти сам не міг. Не мав документів. Перейти на українську територію не вийшло б. Щоб мене могли обміняти, треба було здатися ополченцям. Але ті могли розстріляти або кинути у підвал. Тому ждав, коли наші наступатимуть. Щодня дзвонив до командирів. Мамі дзвонив, щоб знала, що живий. У мене дядько рідний у Луганську живе. Просив, щоб забрав до себе. Але він сказав, щоб сам вибирався.
Один із найважчих моментів – коли Валерій Макеєв не вийшов на зв'язок. Думав, покинув мене. А виявляється, він більше трьох місяців був у полоні. Коли його звільнили, пообіцяв, що до Нового року забере. Відпустили на мій день народження — 29 грудня. Провели цілу спецоперацію. Допомагали СБУ, Збройні сили, правозахисники, люди з того боку. Передали паспорт, переховували у лікарні, доки з'явилася можливість вивезти мене. Коли опинився на нашому блокпосту, було відчуття, що все наснилося.
