– Молодой человек!
Ми з Мажором синхронно обертаємося на виклик. За секунду собака втрачає інтерес. Я мушу слухати.
– Остановитесь на минуточку. Хотелось поговорить с вами о вечном.
У часи моєї студентської молодості українську мову в Черкасах можна було почути лише на вокзалі й на базарі. Тепер дивом є почути російську. Тим паче на вокзалі.
Дядько дістає з кишені Біблію. Розчаровую його одразу.
– Я не розмовлятиму з вами. Ваша російська – жахлива. Ви думаєте українською, тому страшенно окаєте й твердо вимовляєте "ч", – просто збиваю його з ніг.
Віруючий спантеличений. Напевне, досі він вважав, що чудово говорить російською. Кілька секунд мовчить. Потім розвертається і йде далі.
Я рушаю до каси. Даю гроші на білет.
Блондинка по той бік скла розмовляє з тіткою, що стоїть біля віконечка.
– Мужчина, вы что, не видите – я обилечиваю пассажира?
Я ніяковію. Справді, задумався про дядька й поліз без черги. Однак касиршу вже не спинити.
– А еще говорят, что мы живем плохо, – говорить співбесідниця. – А откуда возьмется лучшая жизнь, если все вокруг такие наглые?
Це вже занадто. Але тільки я розтуляю рота, як чути оголошення по вокзалу:
– Пасажири поїзда Черкаси – Христинівка можуть придбати квитки без черги! Поїзд подається на першу колію.
– Бачте, я маю право купити без черги, – кажу. – І взагалі, говоріть зі мною українською. Ви ж працюєте в державній компанії!
– Ну и что? У меня за день бывают пассажиры из России и Казахстана. Я с ними тоже должна по-украински говорить?
Іду на поїзд. Вирішую, що за проїзд заплачу там. У вагоні дістаю "Пригоди Івана Чонкіна" покійного Володимира Войновича. Книжку я перечитав уздовж і впоперек. Відкриваю наугад. Читаю історію про першого секретаря обкому – українця.
– Худобченко, – представлявся він росіянам. – По-вашему – Скотинин!
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.