Наша країна в стані війни, тому писати, та й читати зараз потрібно лише про події на Сході й не інакше. Ми всі потихеньку стаємо військовими, політологами, дипломатами й робимо вигляд, що все це кожного з нас глибоко турбує, навіть глибше за справжніх військових, політологів та експертів. Хоча насправді особисте завжди переважає суспільне й українцям із кожним днем стає все важче робити вигляд стурбованих загиблими в АТО чоловіками. Люди втомилися від війни, повідомлення про розірваних на шматки якоюсь міною чи гранатою молодих хлопців уже не викликають ні сліз, ні обурень. Так, саме це мав на увазі мудрий Хемінгуей, коли говорив про смерть мільйонів і статистику. Але трохи інше зараз не дає мені спокою.
Не так давно із кожного чайника й холодильника гриміла новина про збитий російськими терористами пасажирський літак. Я дізналася про трагедію тоді, коли писала чергову замітку й навіть відволіклася. На усвідомлення почутого вистачило кілька хвилин, бо недописаний текст чи то про утопленика, чи то про чиновника-хабарника дратував мене своєю недосконалістю. Саме тоді не без огиди зрозуміла: ось це мене хвилює більше, аніж три сотні мертвих пасажирів. Хоча, з іншого боку, від написаного з недолугими помилками тексту ситуація б не змінилася й нікому не стало би краще.
Моє життя з того часу не змінилося: досі не занесла в ремонт босоніжки, не з’їздила в гості до подруги, так і не зателефонувала брату. І засиналося частіше з думкою не про бойові дії, а виключно особисте. Людина вкрай егоїстична істота і кожного разу, коли ми робимо щось для когось чи заради інших – лише тому, що так хочеться нам. І якщо проблеми в житті близьких – трагедія, то смерть незнайомих – інформація. Усе залежить від того, наскільки нам потрібна та чи інша людина, як сильно її любимо й хочемо, аби все у її житті було добре.
Не беруся розписувати, як мені байдуже на всіх і вся, окрім свого писка й корита, бо спала на клавіатурі під час подій у Києві й плакала десь за першою третиною полеглої Небесної сотні. Перехоплювало подих від кожного "Герої не вмирають!" і завмирало серце, коли о третій ночі на якомусь аматорському відео бачила, як люди щиро підхоплювали в метро чи на вулиці "Ще не вмерла..". Однак останнім часом починають дратувати вишиванки на псевдопатріотах, загальна істерія в соцмережах, шаблонне співчуття під повідомленнями про чергового загиблого та істеричні вигуки путін-хуйло. Без сумніву, новий тренд а ля "пофарбуй урну, лавочку, міст" – то дуже добре… Однак не викликає в мене довіри й ентузіазму патріотизм, який починається біля урни, – боюся, що там він і залишиться.
Учорашні гопники на моєму районі змінили адідасівську майку на вишиванку й зараз тусуються чи то в правому, чи то в лівому секторі та в самообороні. Любили свою країну й гинули за неї одні, а патріотами стали інші й так уже склалося, що кожен піда**с із прапором та у вишиванці автоматично стає щирим українцем. У Києві намагаються розібрати наметове містечко й так звані залишки Майдану опираються комунальникам. Хоча всі розуміють що люди, які стояли там у найстрашніший час, давно поїхали на Схід або додому, де щодня ходять на роботу, дбають про своїх близьких та віддають частину свої зарплати на потреби АТО.
Сталося те, чого колись боялася найбільше, хоч і було воно неминучим: усе втрачає свою ціну й кожен із нас також. Усе це рано чи пізно закінчиться і нам із цим минулим доведеться жити далі: дружити з Європою, миритися з Росією, оплакувати полеглих і головне: пам’ятати з чого все починалося. Хоча зараз головне – аби тільки усе закінчилося…
