Я точно знаю, що ніколи не підпишу контракт, тому що таких, як я, в армії не люблять.
Таких, як я, в армії не люблять. Забагато питань, обурення, показовий гонор і, врешті, безініціативність, породжена прискіпливим аналізом дій командування та алогічністю поведінки особового складу. Такі, як я, ніколи не підпишуть контракт.
Погоджуся, в армії я – людина випадкова. Не на війні, а саме в армії. Війна – справа кожного громадянина, якому не байдуже до своєї країни. Армія – окремий інститут, який до війни, на жаль, має пряме відношення. А краще би нею займалися молоді стартапери, люди, які вміють працювати на результат, які вміють критично та неординарно підходити до справи. Війна – це креативне поле, а не заїжджена колія, де бюрократичні цінності важать більше, ніж людське життя. Важко працювати на результат, яким би ти не був, якщо у твоєму офісі нічого немає, окрім степлера та калькулятора. Неможливо працювати на результат, якщо ніхто не ставить цілей, окрім як поприбирати на робочому столі, заклеїти вікна чи то розсортувати зелені і жовті скрепки.
Проблема з мотивацією йде від командування, яке рідко спілкується з особовим складом, мало знає їхні проблеми, а якщо і знає, то не помічає їх.
Хоча варто віддати належне, нова зарплатня у сім тисяч заохочує багатьох іти до війська. Особливо тих, хто в житті не заробляв більше двох. А якщо додати ще й "атошні", то вимальовується досить пристойна сума навіть за столичними мірками. Можна замислитися над тим, аби кинути бухати. Можна будувати плани на майбутнє: взяти "дев'ятку" чи "бешку трьошку". Можна отримати звання, посаду, надбавки. Це заохочує. Надихає. Мотивує, врешті. Східна жуйка ще довго жуватиметься, з кожною хвилею мобілізації якість військових юнітів, як і рівня вмотивованості, зменшується. Останній рік війни показав, що з цим виникають серйозні складнощі.
Більшість мобілізованих, сидячи в болотах і посадках, у випалених сонцем преріях Донбасу та на кримських солончаках, не зовсім розуміють своєї цілі. Якщо звільняти Донбас, то дайте команду, якщо сидіти і гнити в землянках, то платіть більше, якщо прилітає на голову, то хоча б скажіть, за що?
Проблема з мотивацією йде від командування, яке рідко спілкується з особовим складом, мало знає їхні проблеми, а якщо і знає, то не помічає їх. Це армія, виправдовуються одні. Ми бідна воююча країна, в багатьох підрозділах ще гірше, говорять інші. І, дійсно, гірше. Хлопці з сусіднього бату розповідали, що за три місяці на передовій їм жодного разу не підвезли питної води, а про таку розкіш, як сир чи ковбаса (якою, скажімо, наш батальйон не обділений), вони знають на рівні утопічних пліток. І от вони сидять, жують сухпай і стоять на варті. Кожного разу, коли я чую, як у них стріляють, думаю, що сир, ковбаса і питна вода, певно, зробили б їх хоч трішки щасливішими.
Я мобілізований. Не закріпачений, а мобілізований. Можу качати права, висловлювати свою думку, сперечатися з командирами, "йти в отріцалово" і не думати про наслідки. Контрактник собі цього не зможе дозволити, будь-яка непокора з його боку вилізе йому тим самим боком. А знаючи свою властивість сперечатися з керівництвом на всіх роботах, де я працював, розумію, що ніколи не підпишу контракт. Уміння мовчати – найкорисніший навик в армії. Уміння виконувати наказ, не ставлячи питань, – найцінніше. Покора та запопадництво – запорука успішної кар'єри. Як, певно, і на будь-якій держслужбі, якої реформи торкнулися лише у вигляді заміни вікон на металопластиковий профіль.
Не знаю, можливо, десь і є сучасні частини, де бюрократія та подвійна бухгалтерія сприймаються як моветон, де солдата цінують не за те, що він не п'є, а за його професійні військові здібності. Можливо, є частини, де керівник служби тилу, побачивши солдата, що пиляє сорокасантиметрові дубові колоди ручною пилкою, відчує щось подібне до сорому. Можливо, є частини, в яких солдатам на сніданок дають йогурти і фрукти… Не знаю. Але знаю точно, що я ніколи не підпишу контракт, тому що таких, як я, в армії не люблять.
