Я рідко пишу політичні пости, бо… бо всі їх пишуть. Хоча, в політиці я завжди, як і всі ми. Я просто майже ніколи не критикую владу. Ніякого рівня. Ні місцеву, ні державну. Чому? Тому що я завжди поважаю вибір свого народу. Яким би він не був. Якщо люди сьогодні обрали цих чи інших людей – це відображає зріз мислення більшості людей. Зараз вони хочуть саме такого, цьому вірять, це розуміють. "Ніколи не плюй в криницю з якої п"єш воду" – так мене колись навчили, а лаяти владу, яку самі вибрали, це якраз те саме.
Але, під впливом вчорашніх подій, ми мабуть всі, більше або менше задумалися про долю міста. І я чомусь почала згадувати його періоди піднесення і падіння.
В моїй пам"яті вони лише останні десять років, коли я народила дитину, винирнула зі своєї науки і університету і почала бачити, що навколо є інше життя.
Пам"ятаю, як з дитиною в колясці поїхала гуляти в Дитячий парк по Хрещатику. Це був просто жах. По кутках нетверезі підлітки, мова про горілку і валер"янку (я таке вперше почула саме там), все дуже моторошно і неприємно. Більше я там не була років зо два. Потім, всі почали розповідати, які зміни в парку відбулися, як там добре з дітьми гуляти. Поїхали знову. Зміни радикальні. Паровозик, який їздить. Дитячі гірки, все пофарбовано, почищено. Алея гномиків, таке ніби десь у Європі. І найголовніше – охорона. Немає ні п’яних, ні з пляшками. Це був золотий час для прогулянок з дитиною. Такі ж зміни були в парку, тоді ще 50-річчя. Одарич ввів традицію фестивалів: льоду, дерева, каменю і почали з"являтися алеї з фігур і підписами митців. З"явилася працююча карусель, рошенівські гірки і солодка вата)) Чисто, акуратно і охорона. В парках можна було просто гуляти. А до цього періоду – ні, було небезпечно.
Тоді мені вперше стало цікаво, хто ж такий Радуцький? Побачила його в Епіцентрі, хлопець як хлопець, на перший погляд.
Пам"ятаю, як Одарич робив свою першу фотовиставку в Каравані (був такий торговий центр новий, потім зачинили його). Здивував прогресивний підхід, ще мер може бути і таким. Людина, котра вміє зловити мить і цінує цю мить. Людина, котра вміє бачити красу, зафіксувати іі і поділитися з іншими. Це психологічна характеристика, це певна якість, яка є складовою особистості.
Тоді, для міста робилося багато. З депресивного воно перетворилося на живе. І фонтани. Майже ніде не працювали фонтани, вони перетворилися просто на ями і смітники. Це дуже пригнічувало, дуже. Я ніколи не вірила, що все може знову циркулювати, а про те, що фонтани в Черкасах зможуть співати і світитися різними кольорами, мова взагалі не йшла. А виявилося – можуть. То був золотий період для міста.
Радуцький вже тоді став секретарем. Одарич мером. Вони доповнювали один одного – Одарич інтелігентний і ерудований, Радуцький – настирливий і рішучий.
Взагалі, я вважаю, що ці посади були їхні. Це я зрозуміла вже набагато пізніше, побувавши в самому епіцентрі місцевого самоврядування. Можливо, функції секретаря міськради виглядають і не такими важливими, але суть полягає в тому, щоб працювати з усім депутатським корпусом. Коли заходить в депкорпус дві-три політсили, це легше. Але, коли 5-6 – складніше. Кожен хоче своєї вигоди, кожен розуміє і піднімає свою значимість, кожен відстоює свої інтереси. Один-два голоси вирішують все. Саша вмів домовлятися завжди. Для секретаря міськради важливо управляти депутатським корпусом – він управляв. Для мера – знаходити спільну мову з секретарем. От і вся загадка місцевого управління.
Так от, до чого я вела, що за останні десять років, період Ренесансу для Черкас припав на той недовгий, але такий продуктивний час, коли Одарич із Радуцьким дивилися в одному напрямку. Дуже шкода, що їхні фокуси зору з часом змістилися у різних траєкторіях.
