Коли виходжу зі свого під’їзду, мене завжди зустрічає сонечко. Коли проходжу метрів зо двадцять, мене зустрічає людина, яку я жартома називаю «господар смітника»: він «вітає» зрання всіх. Але якщо сонечко, зустрічаючи мене, усміхається, то він – грубіянить. Запашні матюки чуєш із приводу та без: якщо спросоння пластикову пляшку викинула не в призначений бак, якщо поклала сміття не туди, куди вказав «господар смітника», якщо він уже провів «ревізію» бака, а ти туди доклала відходів. Надумаєте сперечатись – стережіться: поженеться за вами з мітлою, а то й гірше – з кулаками. Чоловіків, які полюбляють, вийшовши з дому, затягнутись цигаркою, очікує нагадування: «Якщо кинеш бичок на землю, я тобі руки повиламую, а бичок запхну в… (саме в те місце, де бички, зазвичай, не складають)». І з одного боку, він стежить за чистотою та порядком, а з іншого – може добре попсувати нерви перед початком робочого дня (і це ви ще в маршрутку не сіли).
У маршрутці за культуру з вами боротимуться по-іншому. Як правило, намагаюсь не розмовляти по мобільному телефону у громадському транспорті. Однак того сонячного дня я святкувала свій «надцятий» день народження. Радію, бо телефон не замовкав, і дорогою від зупинки «Будинок торгівлі» до «Чехова» прийняла одразу кілька привітань. Без фанатизму я тихо дякувала. Однак кондукторка моєї радості не зрозуміла та зробила мені грубе зауваження, та так, щоб уся маршрутка почула. Суцільну нецензурну лайку можу перекласти хіба що так: «Ви мені вже вбубнілись – або виходьте, або замовкніть». Але ж сама винна… Мій день народження не звільняє від відповідальності.
Оскільки народитись мені пощастило в один день із великим Кобзарем, із тим зіпсованим у маршрутці настроєм дивилась театральну прем’єру «Тарас. Слава». Спектакль вразив до глибини кісток, я відкрила для себе нового Шевченка. Тільки більше вразив напівпорожній зал. Чи то квитки на прем’єру були задорогі, чи то поціновувачів великого мистецтва та видатного земляка серед черкащан виявилося замало.
От після цих подій сиджу тепер і думаю: як її скласти – ціну черкаській культурі. Адже маючи калинову мову Тараса, матом продовжуємо розмовляти, а не лаятись.