Останнім часом мені на думку все частіше спадають слова Оксани Забужко: «Ну хтось пояснить мені, якого чорта було народитися на світ жінкою, та ще й в Україні?». Ловлю себе на думці, що навіть сформулювала для себе трохи містичну теорію, що в Україні народжуються ті, хто дуже грішив у минулому житті, щоб саме в цій призабутій Богом країні спокутували провину.
Днями моя приятелька повернулася з єгипетського курорту, де познайомилася з відпочивальниками з різних країн. І що ви думаєте? У неї з’явилося шалене бажання виїхати з України, бо на власні очі переконалася в тому, що за її межами люди живуть, а не існують. У її рішенні нічого осудного немає (риба шукає, де глибше, а людина, де краще), страшно те, що, крім патріотичних штампів «ти ж тут народилася, тут твоя земля й рідня», я не змогла назвати інших переваг, чому слід лишитися в Україні. Соромно, що я – щира українка, з дитинства загартована любов’ю до неньки-батьківщини, не змогла чітко відповісти на питання: «Що в Україні хорошого?». Ріки, гори й полонини можна побачити раз на рік під час подорожі. Решта… без коментарів.
Я завжди кричала, що ніколи не покину Україну, яка поставила мене на ноги, народила-виростилата все в тому ж дусі, була противницею одруження з іноземцями, казала, що в такому важливому кроці, як заміжжя, я підтримаю вітчизняного товаровиробника. Але… Пише мені товариш із Вінничини, дуже завзятий патріот із активною громадською позицією, про свій ідеал дівчини: «Дуже важливо, щоб любилата не цуралась України. Мені приємно, коли дівчата є трішки патріотами, але без шароварщини та показухи…». І при цьому він пакує валізи до Канади на постійне місце проживання, бо не бачить перспективи в рідному місті.
Невже справді Україну залишається любити на відстані? Невже тільки такого заслуговує наша Вітчизна? Невже лише цього заслуговуємо ми?
