додому Блоги Кому давати, а кому шкодувати

Кому давати, а кому шкодувати

0

Одного морозного дня переходила (хоча мороз був таким великим, що я фактично перебігала) центральне перехрестя Черкас і ледь не перечепилася через інвалідний візок, на якому людина жебракувала біля світлофору, звертаючись по допомогу до відіїв автівок. Безумовно, мені стало шкода жебрака, однак я нічого йому не дала, згадавши про те, що жебрацтво нині – дуже розвинений бізнес.
Чесно кажучи, пожертвувати кілька гривень можу тільки тим, хто не просто просить на операцію чи на хліб насущний, а хто намагається це заслужити гарною грою на музичному інструменті чи піснею. І чесно кажучи, навіть сумую за бабусею, яка щодня, як на роботу, ходила співати українських народних пісень на перехресті вулиць Гоголя та Смілянської. Добре співала, з душею… Люди, які намагаються ще й якусь естетичну насолоду принести перехожим, якось відпрацювати пожертвувані гроші, на мою думку, хоч трохи заслуговують на те, щоби я дістала свій гаманець… Наприклад, поки йду по київському Хрещатику увечері, можу повикидати всі гроші, бо там вуличне мистецтво жебракування стоїть на високохудожньому рівні: я можу підтанцьовувати просто на тротуарі, підспівувати, і за це готова завжди щедро віддячити… Щоправда у Черкасах чую, як правило, п’яний спів під акордеон або вже професійне випрошування грошей на дитячу обласну філармонію (скільки років живу у Черкасах, бачу того сивочолого дідуся-активіста).
З дитинства мене вчили, що обов’язково слід жертвувати тим, хто просить під церквою. Я жертвую. Однак тільки найдрібніші копійки, бо не завжди вірю у щирість намірів тих, хто обіцяє на вході до церкви за мене молитися.
Популярними стають і жебрацтво вищого рівня: коли через ЗМІ та зовнішню рекламу випрошують гроші нібито на лікування дітей… На емоційно насичену пропаганду ведеться наш співчутливий народ.
Ще в дитинстві чула історію про жебрака на інвалідному візку, який по закінченню «робочого дня» встав із нього та спокійно пересів у круту автівку, щоб дістатися додому… Після того, мабуть, і залягала в мою душу недовіра до жебраків.
Я не маю нічого проти професії, яка дає прибуток від гри на співчутті людському. Особисто я не проти благочинства і хотіла б навчитися відрізняти тих, хто справді потребує моєї копієчки, від тих, хто маніпулює моїми відчуттями. Може, підкажете, як?

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Exit mobile version