Перше слово, яке я сказала, – дядя. І це, мабуть, було першою ознакою того, що я по життю – швидше виняток із правил, а не пересічна людина. Більшість же людей на планеті уперше промовляють «мама»! І це не дарма.
Ну що ж, мамо, я люблю тебе! Може, я не так часто це кажу, може не завжди це демонструю, але люблю всією своєю дочірньою любов’ю і вдячна тобі за моє життя, за щоденну підтримку. Що б не сталося – хороше чи погане, як би ти до цього не ставилася, я знаю, що бажаєш мені тільки добра. І хоч інколи мені здається, що ти аж занадто хочеш контролювати моє життя і впливати на нього (а я ж уже доросла, мамо), і хоч тебе не влаштовує мій спосіб існування, і хоч поняття вдалого життя у нас із тобою зовсім різні (все-таки прірва поколінь, проблема батьків і дітей і все тому подібне), я знаю, що найбільшим щастям для тебе є моє щастя, а я для тебе завжди залишатимусь дитиною.
Пам’ятаєте старий добрий радянський фільм «Однажды, двадцять лет спустя»? На зустріч однокласників зібрався весь клас. Кожен розповідав про свої досягнення, роботу, кар’єру… І тільки одна жінка піднялася і сказала: «Я – мама». Тоді над нею почали всі сміятися – адже багато-хто мав дітей. Однак вона мала десятьох, і саме ходила вагітною одинадцятою. У кращих традиціях радянського кінематографу через призму фільму розповідається про роль матері у формуванні особистості, нового покоління, але фільм не втрачає актуальності й сьогодні. Я досі згадую його, розуміючи, що радість материнства не зрівняти ні з якою радістю у житті. Колись покійний мій дідусь навчав: коли тебе питатимуть, ким хочеш бути, відповідай – справжньою людиною. Так-от, думаю, що дівчаток можна навчати відповідати на це питання «Хочу стати гарною матір’ю», адже немає місії більшої у цьому житті, ніж ця, а філософи все ж визначили, що у продовженні роду полягає сенс життя. Чуєте? Не в кар’єрі, не в багатстві, а саме у народженні дітей, хоча, безумовно, у кожного своє призначення на цій планеті.
Заговорити про наших матерів мене змусив фільм «Мами» уже російського виробництва. Краще, ніж у пролозі, не скажеш – мене особисто розчулив до сліз… Але повторювати його не хочу, щоб не відбити бажання у вас подивитись сам фільм. Він змушує замислитися над тим, що можемо запізнитись сказати мамі, як ми її любимо. Ніхто не цінує нас так, як мама, ніхто не любить нас так, як мама. Моя бабуся – татова мама – часто казала моєму батькові: «От будуть у тебе свої діти, тоді мене зрозумієш…». Напередодні Дня матері (а це традиційно перша неділя травня) я бажаю всім не запізнитися зрозуміти: мамине життя, ваше життя – це не фільм, який можна прокрутити ще раз, якщо пропустив якийсь фрагмент…
