Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Сергій Жадан
Вересень цьогоріч прийшов наприкінці серпня, нахабно зіпсувавши похолоданням і сирістю останні дні літа. До календарної осені залишилося ще кілька днів, і моя знайома школярка гіперактивно готується до свого останнього першого дзвоника. Урочиста лінійка буде традиційно пафосна й схожа на десятки попередніх першовереснів, хіба що промови й одяг стануть більш патріотичними… На свято перший і одинадцятий клас приведуть батьки, тримаючи своїх дітей за руки. Але декого вестиме лише мама, можливо поруч із дитиною замість батька стоятиме бабуся, старший брат чи дядько. Начебто нічого страшного в тому немає, у житті буває всякого й немає чого зважати на такі обставини. Приблизно так я відповіла дівчинці, коли та поскаржилася: у її класі на десятьох дітей лише двоє батьків.
Однак за вікном начебто ж не повоєнний сорок п’ятий, коли жінки орали поле замість худоби й техніки та піднімали на ноги не тільки своїх та чужих дітей, а й економіку "республик свободных". І в зону АТО ніхто із батьків цих дітей не поїхав, а деякі чоловіки навіть живуть у тому ж селі на сусідній вулиці. І яскрава святкова метафора першовересня зачіпає за живе: надто часто діти потрібні лише тим, хто їх народжує – жінкам. Не маю жодного сумніву в тому, що матір здатна на все, аби тільки підняти на ноги свою дитину. Не хочу навіть думати про те, чого їй це коштує (і я зараз не про гроші, хоча й про них теж). Не можу зрозуміти, де батьки цих усіх дітей і як їм спиться ночами. Уже з іншими жінками, які завтра теж відведуть дитину в перший клас, і ніхто не дасть жодних гарантій, що разом із батьком.
Так, стосунки між людьми – то дуже тонка й нерідко примітивна річ. Як говорить моя подруга: "У моєму селі всі люди один одному колишні або майбутні й нічого, живемо якось. Людей небагато, коло знайомих у кожного вузеньке, а до сусідніх населених пунктів далеко та ще й дороги розбиті – не сильно наїздишся". Знову ж таки, начебто нічого страшного в тому немає: кожен шукає своє кохання як може. Однак надто часто у тих пошуках чоловікам стає не до його плодів – дітей. Значно рідше звичайно, але й жінки забувають про виховання своїх малят, залишаючи дитину бабусі типу на літо, а потім назавжди. Добре, що є такі бабусі, й страшно за той час, коли їх не стане.
Днями завжди спокійна однокурсниця просто-таки приголомшила накипілою за роки сповіддю. Двадцятирічну дівчину виховали мама й бабуся і змалку прищеплювали нелюбов та недовіру до протилежної статі. Тепер вони недвозначно натякають: щастя все одно немає, і чоловік тебе покине, бо вони всі такі й вірити їм не можна. Мовляв, серце їм краще не довіряти – розіб’ють на друзки, ми знаємо цей біль і відчай. Тому одразу народжуй для себе, а ми разом виховаємо й ніхто нам не треба, бо так буде легше. Все одно твоє маля у цьому житті буде потрібне лише тобі й нам. Звичайно ж вони хочуть своїй дитині лише добра і таким дикунським способом намагаються вберегти дівчину від родинних граблів – натомість уперто пхнуть її в темний сарай з вилами. За їхньою логікою, розчарувань у цьому житті можна уникнути, потрібно лише не дати себе зачарувати. Так цинічно й дуже навіть життєво.
Звичайно, насправді не все так погано й безнадійно. Є повні щасливі родини й чоловіки, здатні не забувати про своїх дітей після розлучення. Навіть любити їх, долучатися до виховання фінансово й приїжджати на якийсь із днів народжень своєї дитини. Хоча би якось, хоча би вже так, аби тієї щемливої миті на урочистій шкільній лінійці дитина могла взяти за руку маму й тата, відчути себе потрібною і повноцінною. Бо саме тоді фотографи у штовханині вихоплюють найкращі кадри, а матері міцно стискають долоню своєї чи то шестирічної, чи то вже шістнадцятирічної дитини й втирають розчулені сльози.
