Він загинув сьогодні. Усміхнений хлопець, який водив нас по позиціях в Авдіївській промзоні. Обвішаний БК, в плямистому кевларі на голові, з автоматом у руці, він мав досить грізний вигляд. Але, коли зняв шолом, я помітив, що у нашого фронтового гіда ще зовсім юні, трохи округлі, як у дітей, риси обличчя. Не оброблені ані часом, ані досвідом. Раптом вибух.
"Що це?" – питаю.
"Це РПГ. Розбирають хату. Але нічого в них не вийде!" – засміявся він.
І голос теж юнацький. Дзвінкий.
"Андрію, як тебе титрувати в сюжеті?"
"Та як хочете, так і пишіть. Капітан Андрій Кизило, заступник комбата".
Заступник комбата ще зовсім дитина. Лише на три роки старший від моєї дочки. Здається, в мирних містах у його однолітків на вустах лише "Контрстрайк" та "Танчики". Для нього ж слово "танчик" лунало геть не прикольно. Танки всю ніч сьогодні били по них. Вони це витримали. А потім прилетів "кабанчик". Міна-стодвадцятка. Загинуло троє. Андрій серед них.
І от я переглядаю наш старий сюжет, де двадцятитрирічний капітан жартує під обстрілом в напівтемряві, та думаю про всіх дітей, які зараз захищають нашу нещасну країну. Бій під Авдіївкою як продовження битви під Крутами. Війна дітей, які вірять, що воюють за майбуття. Вони, посміхаючись в об’єктив, йдуть назустріч смерті, а нам залишаються тільки їхні молоді посмішки. Прихований сенс яких стане зрозумілим лише з часом. Не зрадьте їх… Не забувайте…
