Єва Копієвська – наймолодша учасниця Чемпіонату світу з дитячого фітнесу – стала першою у своїй віковій категорії. Ще один черкасець, Олександр Хлинін, став срібним призером серед юнаків 12-15 років. Черкаські діти стали кращими серед одинадцятьох країн-учасниць Чемпіонату світу, який відбувся 11-13 червня у сербському місті Чачак.
Кореспондент сайту vikka.ua поспілкувалась з юними чемпіонами, їхньою тренеркою та батьками, які тренувались, хвилювались та перемагали разом із ними.
На першому тренуванні Єва розплакалась, але вже через пів року поїхала на перші змагання
Нинішню чемпіонку світу Єву Копієвську мама вперше привела до спортивної зали, коли той було 3,5 роки. Дівчинка від природи була дуже гнучка та спортивна, всюди, де чула музику, починала танцювати. Тому шлях її розвитку був визначений одразу і побоювань, що дитині може не сподобатись навіть не виникало, розповідає мама дівчинки Альона Копієвська.
Поки дитина вдома сідала у шпагат та ставала у мостики, жінка ретельно обирала тренера і школу. Проте найперше тренування маленька Єва зустріла слізьми, пригадує мама.
«Так, я все пам’ятаю. Вона плакала, перший раз був складний для неї, бо була дуже маленька, але вийшла тренерка і одразу мене запитала: «Ви, напевне, з нею вдома займаєтесь?» Кажу, та ні, взагалі не займались. Тобто по ній одразу було видно. Але ж так, плакала, було таке.»
Але на маму, яка і сама в минулому займалась тренерством, доньчині сльози не подіяли.
«Я просто знала, що плаче вона через свій вік, поки вона звикне. В принципі, швидко вона й влилась.»
А вже через пів року маленька Єва вперше брала участь у місцевих змаганнях. Саме їх мама дівчинки називає найскладнішими для неї.
«Дуже хвилювались тоді, бо Єва ще й захворіла напередодні, ми виступали з температурою сорок. Інша б мама, яка як просто мама, а не тренерка, можливо б, і не повела дитину на виступ. Але я бачила по Єві, вона дуже хотіла і ми максимально швидко вийшли з хвороби.»
За ними були чисельні українські і Чемпіонат України, де дівчинка стала першою. Наступний крок, який вирішили зробити мама з тренеркою та донькою, – Чемпіонат світу. Жінка каже, довго сумнівалися, чи треба, бо дорога туди дуже довга та виснажлива, до того ж фінансовий аспект участі у змаганнях повністю лягає на плечі батьків. Та приїхавши туди, зрозуміли, що прийняли вірне рішення брати участь.
«Коли ти приїжджаєш туди, всі дуже захоплюються нашими дітьми. У нас були найкрасивіші костюми. Всі підходили до нас, і поляки, і серби, всі захоплюються нашими дітьми. Росіяни підходили також висловлювали свій захват, наскільки наші діти підготовлені, як впевнено вони себе почувають на сцені. Хотілося б, щоб більше наших діток виїжджало на такі змагання, щоб нас всі бачили.»
Спостерігаючи, як важко її маленька донька тренується і які результати має, жінка не мала сумнівів, що вони вийдуть у фінал, але вже ж титул чемпіонки світу для них став несподіванкою.
«Це був найстрашніший момент, бо до цього одну дівчинку все ж не дуже гарно просудили і ми з тренеркою нашою дуже сильно хвилювались, бо зрозуміли, що зараз може бути все що завгодно.Я взагалі думала, втрачу свідомість. До того ж я завжди виходжу на її танцях, бо мені чогось здається, що моє хвилювання передасться і їй, а в цей раз я дивилась її танок від початку і до кінця – ці емоції неможливо передати – я роблю крок і таке відчуття, що зараз впаду. Коли їх нагороджували, коли грає гімн нашої країни і твоя дитина тримає цей кубок…це просто вау!»
Я просто займаюсь спортом і отримую задоволення
Сама ж юна чемпіонка ще не до кінця усвідомлює наскільки високий титул вона виборола у свої шість років. Каже, їй самій до вподоби щодня приходити до зали і тренуватись. Єва зізнається, як і будь-якій іншій дитині інколи їй хочеться залишитись вдома з улюбленими іграшками, але каже сама собі і мамі, що треба йти.
«Мамо, я не можу пропустити, бо якщо пропущу, я стану слабше»
Маленька спортсменка розповідає, хоч вже давно звикла до змагань, дуже сильно боялась виходити на сцену під час Чемпіонату світу.
«Коли я вийшла на сцену і станцювала, мені стало легше, найстрашніше було зробити кроки, аби вийти на сцену.»
Якихось грандіозних планів дівчинка перед собою не ставить, просто, каже, буде й надалі займатись улюбленою справою і готуватись до наступних змагань.
Аби поїхати на Чемпіонат світу, віддав гроші, що відкладав на новий телефон
А от 12-річний Олександр Хлинін, який займаєтьс фітнесом чотири роки, брав участь у Чемпіонаті світу з дитячого фітнесу вже втретє і всі три рази хлопчик ставав срібним призером. Його мама з тренеркою також були налаштовані на боротьбу, та він і сам вже усвідомлено працював для змагань.
«Коли я вже прозаймався півтора року, подумав, а чого я просто займаюсь, і захотів вже на чемпіонат України на змагання.»
Ставши чемпіоном України, вони зрозуміли, що прийшов час для світового визнання. Почалися тривалі щоденні тренування. За словами тренерки дітей Яни Мурзи, Саша весь віддався підготовці.
«Якщо на чемпіонаті України в мене не було конкурентів, то на Чемпіонаті світу вже було важко. Намагався перед виступом ні про що не думати, ні про які місця, бо боявся посісти якесь не призове.»
Коли ж Федерація фітнесу та бодібілдингу України відібрала його на чемпіонат, виявилось, що у батьків немає грошей оплатити поїздку у Сербію. Та Саша так хотів потрапити на світові змагання, що віддав свої гроші зі скарбнички, що так ретельно збирав на новий телефон. Витрати повністю виправдали себе – хлопець став віце-чемпіоном світу. Та на меті він має стати першим.
«Тепер я хочу лише перше місце – це моя мета!» – впевнено заявляє юний спортсмен.
Я завжди кажу батькам, намагайтесь відкладати гроші, бо сподіватись ні на кого ми не можемо, на жаль
23-річна тренерка Єви та Саші Яна Мурза за останні два роки зуміла виростити двох світових чемпіонок, срібних призерів та фіналістів світових змагань. Тренерством почала займатись, коли ще й сама була не надто дорослою – з чотирнадцяти років. Але завжди могла знайти підхід до наймолодших.
«Я завжди бачу, коли дитина починає психологічно випадати, я розмовляю з батьками, з дитиною. Якщо дитина втомилась, я завжди даю перерву, завжди! Наприклад, коли дитина взагалі не хоче займатись, я поговорила і не бачу далі руху, я кажу, що треба зупинятись»
Давала можливість відпочити навіть під час підготовки до світових змагань, але перед тим все одно домагалася від дітей прикласти максимум зусиль, бо без строгості та жорсткості, каже, чемпіонів не буває.
«Треба було якось стимулювати, казати «ти зможеш!», бо це складно. От болить і все, я не можу! Ні, можеш! Давай! Зробиш! Зробив? – все відпочивай!»
А от вже на самих змаганнях дівчина ніколи не показує свого хвилювання вихованцям, лише підбадьорює та надихає. Каже, маленькі спортсмени виклались на всі сто – і вони стали кращими з кращих. Але з прикрістю констатує, чемпіонів серед українських дітлахів могло б бути набагато більше, якби держава хоча б частково оплачувала участь у змаганнях.
«Я завжди кажу батькам, намагайтесь відкладати гроші, бо сподіватись ні на кого ми не можемо, на жаль.»
Нині ж вони із дітьми готуються вже до нових звершень та розраховують лише на свої сили, фізичні та фінансові.
