"…З цим до свіданія. Поки що у купі…" Днями на Черкащині родини отримали листи, які йшли довгих 75 років. Людей, які їх писали і які мали їх отримати у 1943 році, вже немає серед живих, але ті зворушливі звістки змогли отримати сьогодні діти, внуки й навіть правнуки адресантів.
Так, 20 жовтня 2018 року 20-річна Таїсія Кучеренко з Малої Бурімки, що на Чорнобаївщині, отримала "привіти" й "низькі поклони" від своїх прадіда й прабаби, які у 1941 році стали остарбайтерами, передає кореспондент vikka.ua.
З початком Великої Вітчизняної війни Михайла Марковича й Марію Данилівну Кучеренків, як і всю на той час молодь, примусово відправили в Німеччину на каторжні роботи. Аби підтримувати зв’язок із найдорожчими людьми, полонені писали листи. Про тугу за домом та важку працю…
Лист Марії Данилівни
"Добрий день наші родителі! Передаєм ми вам по низькому поклону. Повідомляєм що поки що живі, здорові, обоє поки що вкупі, а далі – не знаєм. Поміщаємось у Києві, у лагері. 19 числа казали, що виїжджаємо на Львів. Нас зараз послали в баню, а потом на комісію. Звиняйте, що так написала, бо ноччю дівчата казали, що їхатиме поліцай у Мохнач, так я спішила. З цим до свіданія. Поки що у купі…"
Лист Михайла Марковича
"Добрий день наші батьки, матері, брати і сестри. Тепер ми вам напишемо, як ми живем. Новин не чули ніяких. Пишуть довжанські дівчата дещо про дім, ви нам хоч надогад пишіть. Получаємо ми те, що й получали. І видали нам по сорочці. Робимо із сходу і до заходу сонця. Оддиху нема коли. Їмо із котьолків тих, що із дому забрали. Дуже скучно за домом. Хоч як би не робив, та думаєш, "аби наїдений та дома", а то у чужому краї. Тут холодно, бо недалеко море. Передаєм вам, тату, і вам, мамо і передайте матері Прісці, Килині, Ваньку, і тіткам і дядькам і всім близьким і далеким низький поклін. З цим до свіданія".
Ці послання подружжя відправляло додому, в Малу Бурімку, але вчасно їм прийти не судилося. Більше 70 років тому вагон із листами перевернувся під Житомиром. Відтоді тисячі безцінних клаптиків паперу зберігалися по архівах. Оскільки територія Чорнобаївського району на той час належала сусідній області, оригінали листів і нині там перебувають. Можливо, про них ніхто б і не дізнався, якби Кліщинський громадський активіст та історик Олег Ткаченко не знайшов їх в одному із архівів Полтавщини.
Фото Любов Кононенко
Як повідомляється на сайті Чорнобаївської селищної ради, 9 травня 2018 року в районі стартувала історична акція "Втрачені листи з минулого", головна мета якої – знайти рідних авторів цих листів та передати їм "привіт" із минулого. До акції долучився й місцевий аграрій Петро Душейко, адже його батьки працювали в неволі в тяжкі роки війни. Він прагнув знайти листівки своїх батьків, проте натрапив на "вісточку із минулого" від хрещеної мами.
Села полегшено ридали, коли їхнім жителям вручали довгождані, "рідні" листи. У Малій Бурімці з нагоди цієї події влаштували урочисте свято. Оскільки в одному із листів було прохання вислати з дому коржики й тютюн, родичі полонених символічно принесли на захід власноруч спечені коржі й пороздавали їх присутнім. Кожне послання зачитувалось привселюдно, додатково показували фото автора. Рідним, які у село на Черкащині з’їхалися з усієї України, вручили копії листів.
Малій Бурімці був переданий 61 лист, із них ідентифіковано 57. У цій справі дуже допомогла старожил Наталка Микитівна Корсун.
"Була проведена колосальна робота із пошуком родичів, а потім із організацією заходу, яким займалася директор Малобурімського будинку культури Любов Кононенко, допомагала їй Тетяна Лук’яненко – ведуча дійства. 25 особам на святі вручили більше 30 листів. У село з’їхалися жителі Житомирської, Полтавської та Кіровоградської областей", – розповідає учасниця заходу Таїсія Кучеренко.
На святі дівчині не лише пощастило отримати вістку від своїх предків, а й долучитися до вручення листів й односельцям.
"Малeнька карточка, у якій вміщається вся любов і туга до рідної зeмлі, родини, вeсь біль і горe, які принeсла війна. Цe надзвичайнe почуття: читати їх і тримати у руках. Листи, писані у жорстоку війну, вжe отримали: діти, онуки, правнуки, живучи в рідному мирному сeлі. Можливо, ці листи і мали прийти зараз, щоб ми змогли хоч на хвилину пeрeнeстись у той час, пeрeжити ці почуття, розділити їх з адрeсатами. Змогли цінувати мир, злагоду, затишок і найголовніше – матeрів, батьків, чоловіків, жінок, дітeй, живих і здорових поруч. Дай Бог, щоб нe було більшe таких листів і такого горя на нашій зeмлі… "Бо поки на світі є чорні світи, сліз гірких нe виплачуть листи…" – залишила чутливий відгук молода черкащанка на своїй сторінці у Facebook.
Зазначимо, полонена у 40-х роках сім’я Кучеренків повернулась додому, хоч і не "у купі". Марія Данилівна повернулась у 1944, а її чоловіка відправили з Німеччини на війну з Японією. Михайло Маркович приїхав на Черкащину в 1945-му. У Німеччині в подружжя народилась донечка Галинка, але після повернення в Україну вона померла. Буцім, захворіла через зміну клімату.
Як повідомляв сайт vikka.ua, фільм, який народжувався 10 років, вперше показали у Черкасах.
