Троє черкаських журналістів уже не напишуть жодного слова. Кожен із них писав про кримінал, якого було багато як в 90-ті, так і 2000-ні. За правду вони поплатилися власним життям, а вбивці так і не понесли покарання. Смертельні травми голови від невідомих отримали Микола Ракшанов, Ігор Грушецький і Вадим Комаров.
За роки незалежності в Черкасах вбили трьох журналістів. Проте кількість потерпілих репортерів та операторів значно більша. Їх і підстрелювали, і погрожували розправою, і били. На жаль, за фактами смертельних випадків слідчі так і не змогли знайти винних. По справі вбивства блогера Вадима Комарова ще триває слідство.
То за що ж віддали своє життя ці троє журналістів, кому “перейшли дорогу” та на якому етапі слідство заходило у глухий кут в цих резонансних вбивствах? З деталями розбирався кореспондент сайту vikka.ua.
Вадим Комаров
Народився 8 жовтня 1961 року. Журналіст. Блогер.
У журналістиці був із 90-х років. Працював у газеті «Антена», заснував видання «Фактор», згодом – газету «Черкасские отклики».
Останні роки свого життя Вадим Комаров був активним відеоблогером і громадським активістом. Вів прямі трансляції із подій на своїй сторінці в мережі Фейсбук. Був обізнаний в усіх тонкощах черкаської політики і місцевого криміналітету. Його «за інсайдерською інформацією», «наші джерела говорять» – завжди знаходили підтвердження. Вадиму Комарову довіряли, вірили, його дивилися, слухали.
Чоловік активно критикував міську владу Черкас (окремих заступників), діяльність прокурорів та суддів, а також «розносив» підрядників за неякісні ремонти доріг та об’єктів.
На Вадима Комарова напали 4 травня 2019 року. Невідомий підійшов із-за спини, дістав з пакету молоток і вдарив журналіста по голові. Чоловік потрапив у лікарню у стані коми. Не приходячи до тями, Вадим Комаров помер 20 червня 2019 року. Його поховали на центральній алеї кладовища № 1 у Черкасах. Поряд із відомими у місті людьми. Пам’ятник на могилі ще не встановили. Родина не зібрала грошей.
У справі про вбивство черкаського журналіста Вадима Комарова досі немає підозрюваних. Про це повідомив заступник керівника Головного слідчого управління Нацполіції Сергій Пантелєєв під час громадських слухань з питань безпеки журналістів.
«Наразі тривають оперативні заходи. Я вважаю, що після їхнього завершення ми зможемо здобути докази, які у подальшому допоможуть нам у повідомленні відповідним особам про підозру», – прокоментував Пантелєєв.
За його словами, у слідства є три версії мотивів вчинення злочину, а кримінальне провадження кваліфікують, як «умисне вбивство». Наразі правоохоронці допитали 1693 свідків, провели сім оглядів місця подій, низку обшуків, 25 судових експертиз.
Версії вбивства журналіста Комарова дійсно є декілька. Основна – його журналістська діяльність. Останніми його матеріалами була інформація про «п’яний бунт» в хутірській колонії (нині розформованій), що під Черкасами. Нагадаємо, що на Великдень група ув’язнених напала на працівників установи і вчинила безлад. Комаров оприлюднив кілька відео і заявив, що назве прізвища посадовців та кримінальних авторитетів, які постачають в колонію наркотики і алкоголь. Через кілька днів після тих скандальних відео і крамольних заяв на нього напали, а через 46 днів він помер, не приходячи до тями.
Микола Ракшанов
Микола Ракшанов народився на Драбівщині. На журналістській ниві себе реалізовував із 1995 року. Працював у газетах «Ділова Черкащина» та «Молодь Черкащини». Спеціалізувався на кримінальних темах. Його постійну рубрику «Шукайте знайомих у СІЗО» зачитували до дірок, вишукуючи знайомі прізвища підозрюваних, яких запроторили до слідчого ізолятора. А чого варті були заголовки до таких публікацій.
26 серпня 1998 року його побили неподалік власного будинку. Журналіст жив у дев’ятиповерхівці по вулиці Волкова. Того фатального вечора він повертався додому.
«Він вертався пізно додому. Його побили в районі Сєдова. Після цього Микола зміг дійти додому, у квартирі наступного дня його знайшли непритомним. Але навряд чи це було пов’язано із журналістською діяльністю. В ті часи був великий рівень вуличної злочинності», – розповів журналіст Ростислав Супрунов.
Як писала тоді журналістка Валентина Мозгова в газеті «Молодь Черкащини», «Микола Ракшанов полюбляв проводити час за гральними автоматами. Того вечора він вирішив випробувати Фортуну. Повернувся додому близько першої ночі…. Брат, який опівдні наступного дня відвідав Миколу, побачив, що в чоловіка з рота йде піна, а він без свідомості».
Він вісім днів тримався за життя, не приходячи до тями, але не вижив. Поховали Миколу з почестями. Працівники ДАІ перекрили рух на час проходження колони. На похоронах були присутні і керівники міста, і представники правоохоронної системи. Як писала «Молодіжка», один молодий журналіст пішов до Володимира Космини, заступника міського голови, і попросив грошей, «щоб поховати чесного, а відтак, і бідного журналіста».
На брифінгу заступник начальника кримінального розшуку в Черкаській області Валентин Власенко тоді прозвітував: «Криміналу не виявлено». Дійсно, правоохоронці тоді розглядали кілька версій. У тому числі сімейний конфлікт на основі ревнощів, а також падіння на сходинки біля під’їзду. Але достатньо доказів зібрати не вдалося.
Кримінальну справу за фактом нанесення тяжких тілесних ушкоджень Миколі Рокшанову порушили 1 вересня 1998 року. Однак уже 26 листопада її закрили через відсутність складу злочину. З 2001 року документація по справі зберігається в архіві.
Ігор Грушецький
Ігор Грушецький народився 13 травня 1938 року на Кіровоградщині. В журналістиці з 1964 року. Працював у «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Україна-Центр» (Київ).
Загинув Грушецький 7 травня 1996 року. Його прізвище внесли на Дошку пам’яті загиблих журналістів, що розташована в Києві.
7 травня близько 21-ї години журналіста знайшли мертвим біля власного будинку. Жив він у п’ятиповерхівці по вулиці Ложешнікова, що в районі залізничного вокзалу. Судові експерти встановили, що смерть настала від крововиливу в мозок через травму черепа. Мовляв, сам упав і вдарився головою. Журналісти піддали сумніву цей висновок.
«Вдарився об траву? Не смішіть. Без сумніву, що удар було нанесено тупим предметом у потилицю», – йшлося в статті Валентини Мозгової в газеті «Молодь Черкащини».
Грушецький, як Комаров і Ракшанов, також спеціалізувався на кримінальних темах. Журналісти відмічали, що інформатори у нього були скрізь, а деякі кримінальні «розборки» описував настільки до дрібниць, наче сам був присутній в оперативній групі правоохоронців.
Зі слів самого Грушецького, його двічі намагалися вбити. Перший раз били кремезні хлопці прямо в під’їзді будинку. Тоді завершити злочин завадили сусіди, які не побоялися вийти на шум. Другий раз невідомі тягнули його у бік залізничного вокзалу, мовляв, хотіли кинути під потяг. Проте випадковий автомобіль, що проїжджав по вулиці, злякав нападників. Щоправда, по жодному із цих фактів Грушецький заяв у міліцію не писав.
У деяких ЗМІ лунала інформація, що після смерті журналіста в його квартирі знайшли дві кримінальні справи, над якими він ніби працював. Натомість правоохоронці, які тоді працювали в УМВС і були причетні до розслідування вбивства журналіста, інформацію спростовують. У квартирі, крім зголоднілих котів, нічого не було знайдено.
Є кілька версій вбивства Грушецького, які ще досі «гуляють» в журналістських колах. Одна із них – він почав «глибоко копати» щодо приватизації кількох великих підприємств у Черкасах. Ніби-то мав інформацію про незаконність, а подекуди і кримінальний характер цих процесів.
Через два місяці справа «нанесення тяжких тілесних ушкоджень» Ігорю Грушецькому «за відсутністю складу злочину» була закрита і з 1998 року міститься в архіві.
За 30 років Незалежності в Україні вбили понад 80 журналістів. На жаль, у більшості випадків зловмисників так і не знайшли.
*Матеріал підготовлений у тісній співпраці із обласною бібліотекою для юнацтва
ім. В. Симоненка
