20-річний Тарас Юрченко з Уманщини провів у зоні АТО 45 днів. Він був наймолодшим у своєму взводі. Хлопцеві вдалося 8 разів врятуватися від смерті. Тепер він мріє створити сім’ю та знайти хорошу роботу. Повертатися ж на війну не планує. Про це Тарас розповів в інтерв’ю виданню "Вечірня Умань".
– Чому ти вирішив піти добровольцем до Національної гвардії?
– Я хотів служити в армії ще як тільки розпочалися заворушення в Криму. Пішов у військкомат, проходив медкомісії. Але тоді мені натякнули, що якщо я хочу служити, то мені потрібно дати "на лапу" одному із "дядіньок". На цьому все й закінчилося. Я не збирався нікому нічого платити.
Єдина надія залишалася на загін Національної гвардії. Тоді перший батальйон уже сформували із учасників самооборони Майдану. Тому я потрапив до другого батальйону. Пройшов півтора місяці навчання в селі Нові Петрівці. Там я отримав військову професію оператора наводчика автоматичного станкового гранатомету АГС17 "Пламя". Після навчання нас відправили до штабу АТО в Ізюм. Ми потрапили на 6 блок-пост, який був на горі Карачун.
– Чи забезпечувала вас держава всім необхідним?
– Нам держава нічого не дала крім старої списаної зброї. Мені двічі видавали два не працюючі гранатомети. Ми відремонтували один із них. Так я і воював.
Ми можемо подякувати нашим спонсорам із Уманщини, які нас екіпірували. Коли ми їхали в штаб АТО, то половина із нас уже булмали бронежилети та каски. А вже в штабі нас доукомплектовували волонтери.
– Як проходили військові будні?
– Нас жорстко обстрілювали із мінометів, танків, зенітних установок. Ми викопали собі глибокі окопи, виставили "оборону". Спочатку з нами стояла 95 бригада. Було 3-4 БТРи, артилерія. Але потім вся бригада виїхала на виїзд. На горі залишилося 40 нацгвардійців та 40 десантників, 20 із яких обслуговуючий персонал – лікарі, поварі.
Ми були в повному оточенні. Нам не було куди відступати, та ми й не збиралися. У кожного була при собі граната на той випадок, коли потрапили б у полон. Для мене було б краще померти, ніж бути полоненим сепаратистами.
А взагалі у полон беруть лише строкових службовців. А добровольців там просто добивають. Нацгвардійців вважають фашистами, вбивцями, головорізами. Тому нас ніхто не залишає в живих.
– Що потрібно зробити для того, щоб "вигнати" сепаратистів із території України?
– Відпрвити на війну професійних військових, які уже мають досвід проведення бойових дій. В Україні вистачає професіоналів, але їх чомусь не пускають на війну. У мене є знайомі танкісти, снайпери, які вже проходили війну в миротворчих місіях, і які хочуть йти захищати Батьківщину. Але їх ніхто не хоче відпускати на фронт. У військкоматі їм говорять, що вони на війні не потрібні. А натомість вручають повістки 18-річний хлопцям, які навіть зброї в руках тримати не вміють. Їх відправляють на військову підготовку, яка тримає два тижні, а потім – на війну, як гарматне м’ясо.
У нас, наприклад, командир виявився повністю недієздатним. І якби у нашому батальйоні не було людей з військовим досвідом, то нас просто розбомбили б. Вони брали командування у свої руки, тому ми не панікували.
Зараз повинні воювати професіонали, і не важливо скільки їм років. Нашому старшині було 55 років. Кращого снайпера ніж він годі було шукати.
– Що тобі найбільше запам’яталося?
– У нас був випадок, коли до нас приїздили спонсори із Умані. Вони потрапили на пропускний пункт. Але не знали чи це наш блок-пост, чи сепаратистів. Проте коли побачили десантника у шортах, шльопанцях, з голим торсом та гранатометом на плечі, то зрозуміли, що потрапили до своїх. Бо тільки українські військові можуть стояти голі, босі та захищати свою країну.
– Які плани на майбутнє і чи збираєшся ти повертатися на війну?
– Чи поїду знову в зону АТО, ще не знаю. Зараз я хочу створити сім’ю та знайти хорошу роботу. У мене дуже змінилися життєві цінності після того, як я 8 разів був за крок від смерті. Я почав цінувати життя…