"Завжди уявляв собі воїна кимось типу Рембо або Спартака, з суворою щелепою, а тут — прості дітки. Але воюють краще всяких "рембів" і "спартаків" разом узятих", — розповідає казкар про побачене на передовій.
На сайті "Главред" відбувся чат із казкарем, сценаристом, телеведучим, громадським діячем Сашком Лірником. Спілкуючись із читачами, він розповів про регулярні поїздки на Донбас: чим найбільше вразили українські військові, як бійці на передовій сприймають українські казки, як місцеві мешканці ставляться до України та українського, а також чому митець ніколи не може бути понад війною чи політикою.
— Чи доводилося вам бувати на передовій чи на прифронтових територіях? Якщо так… Де саме? Що з побаченого вас там найбільше вразило? Які висновки ви зробили для себе про цю війну, місцевих мешканців, нашу владу тощо?
— Весь час там буваю. Всюди на передовій їжджу до бійців. Найбільше вразило, що прості хлопчики, ніколи б не подумав за ними такого героїчного. Завжди уявляв собі воїна кимось типу Рембо або Спартака з суворою щелепою, а тут — прості дітки. Але воюють краще за всяких рембів і спартаків разом узятих. Вразила внутрішня сила нашої молоді.
Я пишаюся, що належу до українського народу, де є така молодь. Про владу зробив висновок: вона надзвичайно слабка, беззуба і хвора на голову. Там, де треба бути сильною і жорсткою, чомусь ставлять слабких і боягузливих. Адже це фронт. Чому, наприклад, у ДАП посилали "кіборгів", у Широкине посилають морпіхів і добровольців, а на тиловому фронті таких "кіборгів" і добровольців не видно. Якби я керував державою, хоча цього ніколи не буде, я б більше довіряв перевіреним фронтовикам, які довели свій патріотизм своїм героїзмом. Влада сама себе обманює, коли думає, що все буде, як було, і вся влада зводиться лише до дерибану власності новими фігурантами з іншої обойми.
— Сашко, ви, напевно, помічали, що ваша персона не дає спокою "сепарам", і вони періодично пишуть про вас на своїх сайтах, звісно ж, обливаючи брудом, прискіпуючись до вашого стилю оповіді і т.д. і т.п. Як ви до цього ставитеся? Чи варто ображатися на хворих?
— Мені смішно. Я дивлюся, як вони казяться, і розумію, що я правильно все роблю. Як кажуть, лікар хворим не дивується. Маючи досвід казкування і великий життєвий досвід, мені легко з ними сперечатися, але шкода часу.
— Сашко, тож ви буваєте на Донбасі, не зважаючи на те, що там зараз гаряче… Скажіть, будь ласка, чи була у вас змога порівняти, як змінюється сприйняття місцевими мешканцями цього регіону України, всього українського, біди, яка спіткала, в першу чергу, їх самих? Чи приходить прозріння?
— Щойно приїхав з Донбасу, з Широкиного, буквально кілька годин тому. Їздив по передовій до наших хлопців. Був із тими, хто утримує Широкине. Мало спілкувався з місцевими, але спостерігав словесну сутичку в магазині в Маріуполі, коли місцевий житель виказував претензії до нашого українського солдата: "Мы же один народ с русскими. Что русский Ванюша, что грузинский Вано — мы один народ. Зачем вы сюда приехали?". Я думав допомогти солдату. Але він сам впорався, сказав тому місцевому: "Хочеш в морду? Я дам". На чому суперечка закінчилася.
А з розмов із нашими солдатами такий висновок: у тому місті з двох тисяч жителів лишилося 600, решта виїхали в Україну, лишилися "упороті ватники".
Чесно кажучи, у мене не було часу говорити з місцевими — більше часу приділяв воїнам, їм це потрібніше. Але при всьому тому я їжджу і по школах та дитячих садках і там я не відчуваю несприйняття — дітям подобаються казки, дуже дружнє ставлення. Тож маю надію, що там все налагодиться. Цікаво, що мене пізнають і дуже радіють зустрічі. Тому я не розпитував їх, ватники вони чи не ватники.
— Так склалося, що останні буремні часи поділили артистів, письменників і т.д. на "своїх" (ті, що активно висловлюються на підтримку України та засуджують дії Росії, підтримують армію тощо) та "чужих" (ті, що, зокрема, не гребують з'їздити до країни-окупанта з концертом чи за нагородою). Як вам працюється за таких умов?
— А я з "чужими" не працюю — відверто посилаю їх у дупу. А працюється краще: набагато легше говорити що думаєш, чесно і відверто. Війна проявляє, хто є хто. Тут не можна гратися. Починаєш із запитання "чий Крим?", а потім уже бачиш, чи варта ця людина спілкування, чи одразу послати.
— Якщо не помиляюся, ви чимало років прожили в Росії, тож напевно у вас там лишилися друзі, знайомі… Як складаються з ними стосунки за нинішніх умов? Є взаєморозуміння?
— В Росії справді лишилося багато друзів і знайомих. З українцями стосунки теплі і дружні. А з "упоротими" я не спілкуюся, бо не маю сили їх переконувати. Дуже цікаво спостерігати, як вони відчувають свою "вину" і неправоту, хоч про це і не кажуть. Але у спілкуванні відводять очі, починають говорити "нічого в цьому не розумію", "мир, дружба, жвачка", а на питання, чий Крим, починають розповідати: "Політика — це не мій коник, я про це нічого не знаю". Та, зрештою, пішли вони в задницю.
— Як думаєте, скільки років знадобиться українцям, аби реабілітуватися, одужати після війни? Які процеси потім можливі у суспільстві, коли наші воїни повернуться з фронту?
— Думаю, років десять. Мабуть, все-таки процес підняття авторитету наших фронтовиків, які стануть осередками управління та влади на місцях. У кого має бути більший авторитет — у фронтовика чи у жадібного бариги? Це для мене очевидно, а тим, хто продає свій голос за 200 гривень, уже нічого не допоможе. Народ, як і будь-який організм, видужує і очищується. Років десять…
— Чи може людина бути занадто дорослою для казки, чи казка рівнозначно потрібна і дітям, і дорослим?
— Казка потрібна і дітям, і дорослим. Дорослим навіть більше, я це бачу на власному досвіді. Тим більше, зараз на фронті. Бійці просять: "Не привозьте нам співаків, а привозьте Сашка Лірника" 🙂
— Якось ви казали, що як казкар маєте учнів у багатьох країнах світу. А як це? Хіба можна навчити складати казки? Це ж свого роду дар від Бога. 🙂
— До мене вони самі пристають (рибак рибака, як то кажуть…) на фестивалях, або, наприклад, подивилася дівчинка мою виставу і захотіла, щоб я її навчив, і я її взяв. Це був вдалий експеримент. Вона сама американка, з Бостона. Я все літо з нею займався, дуже було цікаво: і англійською, і українською робили різні експерименти. Для мене це був цікавий час. Експерименти — мається на увазі написання казок, творчість. Я на ній випробовував свою методику, а вона мене вразила своєю цілеспрямованістю. Потім робив "випускний екзамен" — виступи на фестивалях і різних зустрічах. Вона сама написала кілька казок і записала диск із казками англійською мовою. Я їй зробив у фотошопі диплом, бо вона казала: "Як це так, без диплома?". 🙂 Потім вона похвалилася, що завдяки моєму навчанню вона зараз працює сценаристом у Warner Brothers. Тож з гордістю можна сказати, що ми можемо експортувати не тільки зерно і метал, але й інтелект.
Взагалі, я дивлюся, чи може людина бути казкарем, і просто навчаю методиці. А далі — вона сама. Я не хочу плодити двійників, бо тоді нецікаво. Беру учнів з собою на виступи, вони пробують свої сили, я трошки помагаю. Якщо учень кайфує, то діло піде…
— Олександре, чи припустиме в дитячій казці "міцне слівце"? Чи є для вас лайка — табу, чи з пісні слів не викинеш?
— У дитячій казці — ні. Але є, наприклад, українська лайка, і в мене є казка, побудована на ній. Вона смішна, цікава, її всі люблять. Жодного матюка і жодного жарту "нижче поясу", але крута і міцна. Казки я пишу не тільки для дітей. І все одно матюків у казках, звичайно, немає. А от "шерепа невштипурна" можна сказати. 🙂
— Чим особлива українська казка, чим передусім відмінна від казок усіх інших народів та культур?
— Українську казку я називаю химерною — це чудернацьке поєднання дивовижного, страшного, чарівного і водночас надзвичайно смішного з яскравим відтінком української ментальності, де нечиста сила не страшна, а смішна. І навіть сюжети, які в інших народів дуже жорстокі, в українських казках надзвичайно згладжуються і набувають людяних рис. А найбільше люблю українську побутову казку, яка, маючи, наприклад, вік 500 років, але в ній пізнаєш риси своєї бабусі чи мами, чи батька. З тією ж реакцією, гумором і добротою. Там очевидні речі допомоги, милосердя, праці, лагідності, любові і надзвичайного героїзму. Ті самі риси, які ми зараз бачимо у нашого народу під час нинішніх складних випробувань. Тому і я творю саме як український казкар, і мої казки теж стають народними, бо вони химерні, чудернацькі, добрі, смішні і героїчні. Хвали мене, моя губо, бо розірву до вуха. 🙂
Як повідомляв сайт vikka.ua, у Черкасах виспупили за "свободу панорами".
