Різдво без Дідуха, як Новий рік без ялинки. Принаймні, так вважали наші пращури. Колись у будинках українців цей солом’яний виріб був обов’язковим атрибутом на Святвечір. Він, за народними уявленнями, захищав оселю від злих духів, приносив злагоду до родини, сприяв затишку та миру у домі.
Сьогодні ж не всі й пригадають, що таке той «дідух». Разом із черкащанами сайт vikka.ua спробує відродити пам’ять традиційного українського символу.
Уже 30 років Дідух займає почесне місце у приміщенні Черкаського обласного краєзнавчого музею. Його виготовила етнолог Галина Корнієнко. Цей «дід» вважається молодим, адже коріння цього символу сягає ще у дохристиянський період.
«Саме слово дід – це той, хто має певний вік. Це не тільки новорічна прикраса, яка відродилася, а й об’єкт, який є основою і символом роду, – пояснює завідувачка відділу етнології Черкаського обласного краєзнавчого музею Вікторія Наумчук. – Чому Дідух є ще символом багатства? Тому що його виготовляли з усіх сортів злакових, які є шанованими в народі. До моменту виготовлення Дідуха готувались цілий рік. Його робили зі стебел останнього періоду жнив, які називались обжинками».
Дідух у хату – зло з хати
Подейкують, що образ дідуха виганяв із будинку недобрий дух. Ставили це хлібне дерево на покуті, який покривався рядном. На кінцях столу лежали зубчики часнику від злих сил. Поряд – кутя, узвар та підсвічник.
На такому святковому місці Дідух повноцінно заміняв нашим предкам новорічну ялинку. До того ж, його також прикрашали стрічками і квітами.
Коли Дідух втрачав свої “повноваження”? У різних регіонах країни цій прикрасі приходив кінець по-різному.
«В одних населених пунктах Дідух стояв від року до року, в інших – його повинні були обмолотити діти, які приходили до господарів. Зерно клали у засік, де зберігалось зерно для посівів. Потім із зерен, які вимолочували з цього Дідуха, починалися посіви. По суті, ця прикраса замикала сільськогосподарський рік», – ділиться Вікторія Наумчук.
Цікаво, що у деяких регіонах його спалювали і користувались попелом, або ж із соломин використаного «діда» заварювали настій. Але існувала чітка рекомендація для всіх: не викидати, не топтатися, а відноситися до нього як до священного об’єкта.
«Черкащина – це Середня Наддніпрянщина, має умовний поділ на правий і лівий берег. І в кожному населеному пункті, навіть на їхньої кордонах, – свої обряди. Це яскраво ілюструє в межах одного району книга Агатангела Кримського «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного», якій уже понад 100 років», – зазначила завідувачка відділу етнології.
Золоте правило: готуємо Дідуха з літа
Черкаська майстриня Галина Тимошенко створює дідухів власноруч і навіть організовує майстер-класи для земляків. Каже, що чим більший Дідух – тим краще родині, адже він символізує достаток.
«Хліб – це зерно. Дідух прикрашали великою кількістю злакових. Це і пшениця, і овес, обов’язково повинен бути мак. Прикрашали квітами, стрічками. За традицією, Дідух до хати на Різдво вносив батько. Ставив на покуття або на стіл і таким чином поминали і пам’ятали наш рід», – розповідає Галина.
Створення дідухів – кропітка робота, яку треба починати ще з літа.
«Я, як народний майстер, почала вивчати нашу символіку і зрозуміла, що вона дуже багатогранна. Зараз можна зібрати багато корисної інформації. Дідухів починала робити лише для своїх рідних, а згодом вирішила ділитись знаннями з людьми. Запасаємось злаковими, відцвівшим маком та сухоцвіттям ще влітку. Їздимо на поля, зберігаємо дари природи до зими, а потім плетемо діда», – додає пані Галина.
Класичний Дідух стоїть на трьох ногах. Має стовбур, що символізує рік, і розгалуження по 7 колосків, що символізує тиждень. Потім його складають з трьох пір року на один місяць від стовбура.
«Обряд спалювання і досі практикують черкащани, які щороку замовляють у мене Дідуха, аби він, як кажуть в народі, не втягував у себе всю енергетику в домі, – ділиться майстриня. – Також обов’язково треба його змолотити і цим зерном засіяти шматочок поля, щоб воно давало плоди».
Одна з прихильниць творчості Галини Тимошенко – черкаська волонтерка Яна Тябут. Її родина починає святкувати Різдво Божича Коляди у День зимового сонцестояння: святкова вечеря з 12 пісних страв, вся родина за столом, а головний на цьому дійстві – Дідух. Чому саме він? Дівчина цитує слова дідів-прадідів, коли ті заносили до комори останній обжинковий сніп:
«Котився снопочок по полю,
просився в женчиків додому:
– Занесіте мене у стодолу,
бо вже ж бо я в чистім полі набувся,
а буйного вітроньку начувся,
а дрібного дощику намокся,
а ясного сонечка напікся».
«Наші предки були переконані, що всі душі померлих Роду – це святі душі, які виступають заступниками родини. Улітку вони перебувають на нивах та серед домашньої худібки, сприяють урожаю, охороняють поля від лихих вітрів, злив, бурі, засухи, допомагаючи господарю та господині. Нива вижата і особливо важливі духи-помічники вселяються в останній почесний сніп та наче переселяються до господаря в клуню на зиму. Ось чому така шана Дідухові», – переповідає Яна.
Так, наші предки вірили, що померлі відроджуються у вигляді колосків, які годують живих. І знову помирають під час жнив, і народжуються вкотре навесні. Черкащанка наголошує: справжнє українське Різдво – це не про «наїстися» і не про те, що люди скажуть. Це про пам’ять Роду, це про вшанування і вдячність пращурам сивим та величним за те, що маємо на столі і в коморі.
«Шанувати та любити рідне – це насправді так просто. Воно ж не забороняє мати нові традиції, ялинка з дідухом в одній кімнаті не покусаються – перевірено, хоч дідух мені і ближче, і тепліше. Любов до рідного завжди наповнює життя якимсь глибинним змістом. Спробуйте, вам обов’язково сподобається», – радить Яна.
Як повідомляв сайт vikka.ua, на Черкащині відновлюють унікальну мозаїку 30-річної давнини.
