Україна має всі шанси сформувати нову еліту. Для цього треба зовсім не багато. Зберегти державність.
Україна має піти іншим шляхом, ніж йшла до цього. Держава має стати справді демократичною. Тією демократією, де право обирати та бути обраним належить тим, хто взяв зброю до рук та зберіг державу. Тією демократією, де пільги та преференції належать тим, хто захищав її, а не тим хто у важливий для держави час сховався за бронню, відсрочкою чи ще чимось.
Категорія суддів, прокурорів, чиновників, поліцейських, що отримали УБД на блок-посту біля Краматорська, а не в бригаді “Лють”, має втратити свій привілейований статус. Вони за свою роботу отримували стабільну зарплату, виплати на нестерпні умови життя та недоспані ночі. Чому на пенсію в 45 років йде не лікар, а поліцейський, який всю службу відповідав на телефонні дзвінки. Не вчитель, а працівник ДСНС, який пожежний рукав бачив ще під час навчання в інституті?
Необхідно припиняти дострокові виходи на пенсії, де єдина група інвалідності пов’язана з гемороєм. Потрібно скасовувати пенсійні виплати суддям та їм подібним в сотні тисяч гривень за непід’ємні хабарі, які доводилось нести і ховати.
Я проти влади військових. Колись побратим Антон Ведула влучно зазначив:”Люди не розуміють, що влада військових це не влада солдат з посадок. Це влада ушлих полковників. А владу цю хочуть ті, хто живого майора в очі не бачив”.
Я не хочу влади військових. Я бачив і полковників, і майорів. Я хочу, щоб головне право демократії – обирати та бути обраним було реалізовано для тих, хто цю демократію зберіг. Та для їх родин.
Для решти причетних: почесні грамоти та значки, які так щедро роздає влада для людей в тилу за патріотичний погляд в бік державного прапора. В моєму батальйоні за рік боїв добре якщо є три відомчих відзнаки. На всіх солдат, сержантів, офіцерів. Та й Бог з ними, з тими значками. Тут би живим лишитись.
Жити хочеться. Кохати дружину, милуватись в донечці, дочекатись внуків. Реалізувати все накопичене за роки війни в собі. Війна це не лише смерть. Це знання, якими з тобою довгими ночами діляться побратими. Це необхідність йти до кінця. Це шлях, який ти обираєш за поглядами супутників та зустрічних “пасажирів”. Я не знаю чим буду займатись.
Є мрія створити птахофабрику і відроджувати традиційні українські породи свійської птиці. А є бажання бути обраним головою Білозірської ТГ, і вкласти себе в громаду, щоб ще й через 50 років люди говорили, що то за Нищика зробили. Я залюбився в це село. Знайшов там своє.
Чистолюбиво. Погоня за визнанням. Намагання не осоромити покоління своїх предків. Чоловіки п’яти поколінь моїх предків служили цій землі. В різних державах, але цій землі. Спочатку із зброєю в руках. А потім священниками або службовцями. Я теж служу. В ім’я своєї родини.
В ім’я минулих та прийдешніх поколінь. Не буде мого прізвища, але буде кров. Нищиків, Дроворубів, Закревських, Красіцьких, Радзієвських, Косих, Камрадів.
І в цьому служінні я поділяю владу та Державу. А ще я поділяю людей на побратимів та тих хто просто десь там є. Я залишусь таким як є.
Тим хто щиро дружить і щиро ненавидить, хто віддає себе всього справі і того хто мовчки розвертається і йде, покинувши все. Ніколи матеріальне не було головним. І, на щастя, головним так і не стало.
Мені зовсім не однаково, що про мене кажуть. От тільки, що кажуть люди на вулиці, а не люди в кабінетах. Мені завжди було важливим зберегти стосунки з давніми друзями, що нічого не мають, ніж з новими соратниками, що мають майже все.
Я так і не навчився просити для себе. Але легко прошу для інших. Мені так комфортно.
Комфортно любити і ненавидіти. Комфортно боротись. З часом, спокусами і самим собою. Поки що я програю лише часові.
Зуб даю.
* пост Ярослава Нищика на сторінці в мережі Фейсбук
