Під час голодомору на Черкащині загинуло понад 150 тис людей. Це офіційні цифри істориків. Якщо перекласти на мову математики, то 150 тис – це половина населення нинішніх Черкас, або три Сміли, чи шість Золотонош. Або населення Драбівського, Золотоніського, Чорнобаївського та Канівського районів разом.
«Голодомор 1932-1933 років на Черкащині». Саме така експозиція діє в Черкаському краєзнавчому музеї. Її відкрили ще у 1991 році. За цей час вона розширилися, з’явилися нові експонати, додалися фотографії, документи.
У фоє Черкаського обласного краєзнавчого музею охоронець і касир одразу запитали сертифікат про вакцинацію, мовляв так потрібно. Дійсно, щоб відвідати музей треба пред’явити сертифікат про вакцинацію чи довідку про одужання.
Завідувачка сектором новітньої історії Ірина Мірошник погодилася розповісти про Голодомор на Черкащині. Експозиція розміщена на другому поверсі музею.
То скільки? 150, 200 чи може 300 тисяч?
Піднімаємося масивними сходами, проходимо кілька залів. Ось вона експозиція про Голодомор. Вона не надто велика, але досить змістовна.
«На жаль, дуже мало матеріалів. Черкаська область у ті часи входила до різних областей. Лівобережжя до Полтавської, більша частина Черкащини – до Київської. Багато даних втрачено під час Другої Світової війни. Важко зібрати матеріали, діставати їх, обробляти, проводити дослідження. Та і людей, які могли б пригадати ті події, з кожним роком стає все менше. Тому переважно базуємося на тих спогадах, які були записані», – розповіла Ірина Мірошник.
Кожна вітрина експозиції обладнана QR-кодом. Ірина йде в ногу із часом. В QR-код «зашифрована» назва експозиції, підписи під фото і короткі тематичні анотації до експозиційних комплексів. Також у них є посилання на відеоуривки з фільмів або кінохроніку. І все це англійською мовою.
На Черкащині від Голодомору 1932–1933 років померло 154 тисячі 519 осіб. Це дані назвали історики в 2012 році. Проте вже зараз говорять про удвічі більшу цифру й наголошують, що не має документів, які дозволяють встановити точну смертність у Городищенському районі, Золотоноші та й у самих Черкасах.
Офіційно встановлено, що найбільша кількість жертв Голодомору – понад 20 тисяч осіб – була у двох районах Черкащини: Христинівському та Черкаському.
У більшості випадків у документах вписували інші хвороби, а не «від голоду». Приміром, у метричних книгах села Мошни зазначали такі хвороби: «менінгіт», «зупинка серця», «дифтерія», «старість», «фізичне істощеніє».
«На рівні керівництва сіл, районів були вказівки: не писати про Голодомор. Вписувати інші хвороби, від якої помирала людина», – розповіла Ірина.
У «Національній Книзі пам′яті жертв Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. Черкаська область» нема повної цифри загиблих. Навпроти деяких сіл стоїть позначка – «станом на червень 2021 року точна кількість не встановлена».
Приміром, навпроти села Будище стоїть позначка «майже 50 % жителів сіл Будище, Єлізаветівки, Лозівок», село Адамівка – «значна кількість», село Мошни – «кількість встановлюється», Новоселиці (Чигиринський район) – «станом на 2021 рік точна кількість не встановлена» і т. ін.
Вперше про Голодомор в Україні заговорили у 1986 році, коли в Радянському Союзі розпочалася «перебудова». У краєзнавчому музеї експозиція про страшні роки 1932-1933 років на Черкащині з’явився у 1991 році. Їй уже 30 років.
Чому у містах було більше шансів вижити, ніж у селах
Міста стали своєрідним механізмом виживання. Тут діяла карткова система на отримання продуктів харчування. Власне, саму карткову систему ввели в Радянському союзі у січні 1931 року. Карткова система поширювалася на чотири категорії робітників. Наприклад, перша і друга – індустріальна, це люди, які працювали на діючих комбінатах або ж брали участь у будівництві велетнів першої п’ятирічки – на одну особу тут виділяли 800 грамів хліба на день (буханка сучасного хліба), а на членів сім’ї – 400 грамів. Але у 1932–33 роках ці норми також були зменшені.
Поза державною системою постачання виявилися селяни та позбавлені політичних прав (лишенці). Разом вони становили понад 80 % населення країни.
«Якщо у людини була можливість втекти у місто, піти на роботу і отримувати картки, то вона це робила. Більшість людей, які працювали, мали можливість отримувати продукти. Заробітну плату теж платили. Але вона була не надто великою», – розповіла Ірина.
Пересування населення контролювалося. У 1932 році були введені паспорти. Селяни, як не трудовий елемент, їх не отримували.
«Це був елемент обмежування. Люди намагалися на вокзалах сісти на потяг і поїхати в райони Радянського Союзу, де не було голоду, але їх знімали. Робилися рейди. Це було зроблено свідомо. Села заносили на так звані «чорні дошки». На Черкащині таких сіл, правда, не було», – зазначила Ірина.
Що таке «чорні дошки»? Це села, де місцеве населення противилося колективізації і не віддавала майно, зерно і худобу в колгоспи. Ці населенні пункти оточували червоноармійці. На в’їздах і виїздах ставили блок-пости. Потім проводили обшуки домоволодінь. Виїхати з такого села було не можливо. Фактично жителів залишали напризволяще.
Окрім того, за допомогою пропаганди, радянська влада розпалювала ворожнечу між жителями сіл і міст. У містах розповсюджували агітацію, мовляв, «в селах куркулі, вони не віддають зерно». У ті роки радянська влада застосувала так звану технологію «ножиць цін», коли ціни на зерно занижувалися, а ціни на промислові товари збільшувалися. Селяни притримували зерно, щоб потім продати по дорожче. Влада скористалася цим у пропагандистських цілях. З містян (особливо промислових регіонів) почали формувати бригади – рух «25-тисячників». Комсомольці їздили селами і відбирали зерно.
«Відбирали зерно, як у тих, кого називали куркулями, так і в тих, хто вступив у колгоспи. У них було дві задачі: «переконати» віддати зерно і загітувати вступати в колгоспи. Жорна розбивали. Якщо хтось і сховав зерно, то потім не міг його помолоти», – продовжила екскурс Ірина.
На вітрині є цікавий експонат – щуп. Його використовували загони «25-тисячників» у пошуках зерна, яке заховували селяни в соломі чи в землі. Щуп виготовили по фотографіях. Адже червоноармійці полюбляли зафільмовувати подію, коли знаходили «зерно у черговому куркульському кублі».
На кладовищі села Вікторівка Маньківського району стоїть унікальний пам’ятник. Його автором є місцевий художник Олексій Коваленко. Він зробив монумент, аби вшанувати односельців, померлих під час голодомору. Основою для виготовлення пам’ятника послужили близько 100 жорен. Їх збирали із дворів села Вікторівка. Тому жорна, а надто зламані жорна, є символом Голодомору в Україні.
Збройний спротив і жіночі бунти
В Україні під час Голодомору зафіксовано понад 1000 повстань селян. На Черкащині найбільшого розголосу отримала справа «Гренадерів». Вона увійшла у історію під назвою Драбівське повстання. Вона мала не тільки економічний, але й політичний підтекст. Повстання охопило села Перервинці, Свічківка та Білоусівка. Повстання мало відбутися навесні 1930 року, але було перенесене на весну 1931 року. Та одна з груп у селі Перервинці не була згодна на перенесення строку, вирішила виступити самостійно і встановила дату виступу – 6 квітня 1930 року…
Як писала газета «Прес-центр», Драбівське повстання почалося в запланований час. За вказівками підрайонного комітету виступили кілька населених пунктів: Перервинці, Митлашівка та Драбів. Кількість повсталих досягла більш ніж 100 осіб. Повсталі селяни були озброєні гвинтівками, обрізами та револьверами-“наганами”. Мали вони й холодну зброю.
Під час збройного виступу було вбито 7 сільських активістів-комнезамівців, здійснено напад на станцію Драбів, де було захоплено і перервано телеграфно-телефонний зв’язок, підпалено будинок Нарсуду та захоплено зброю, що там зберігалася. До повстання були готові й інші групи селян – із сіл Филиповичі, Круподеринці та Білоусівка.
Та повстанню не судилося перемогти. В той же день силами Лубенського та Прилуцького ДПУ воно було ліквідоване. Під час слідства було заарештовано 89 активних учасників повстання. 20 з них було розстріляно, інші отримали різні терміни ув’язнення. Всі засуджені по справі Драбівського повстання були реабілітовані у 1989 році.
У інших районах області проходили так звані «жіночі бунти».
«Переважно жінки збиралися групами, йшли до сільської ради і вимагали повернути корів, які забрали в колгосп. Вони просили повернути худобу, щоб мати молоко для дітей. Керівники колгоспів писали листи, бунти розганялися», – розповідає Ірина.
У більшості випадків селянські повстання чи бунти були безсистемними, тому швидко придушувалися.
Як виживали і що їли?
Що їли під час Голодомору 1932-1933 років? В експозиції цьому приурочена ціла вітрина. Працівники музею навіть виготовили сурогатні страви, якими харчувалися жителі Черкаської області.
У їжу йшло все: качани кукурудзи, жолуді, кора дерев, висівки, бур’ян і навіть чоботи.
“Мисливство, риболовля, збирання грибів було заборонено. В лісах на річках виставлялися патрулі. Хтось з місцевих бачив, що сусід йде з вудочкою на річку, міг повідомити керівництво села. Діти збирали мерзлу картоплю. Хоча і це було заборонено. Адже закон «про п’ять колосків» ще діяв. За це могли засудити і вислати. Більше того, продавати сіль також було заборонено. Тому люди не мали можливості засолити мяса», – каже Ірина Мірошник.
Наведемо приклади приготування кількох таких страв. З гілок вишні робили узвар чи запарювали чай. У картопляне лушпиння, яке діставали із компостних ям, додавали дерть чи макуху і випікали коржики. З кори берези робили млинці: кору розтирали із макухою. З кропиви, яку перед тим збирали і сушили, варили також суп. Зі слимаків, червяків, жаб і черепах варили юшку.
З 2017 року Українська академія лідерства (УАЛ) проводить акцію “Непораховані з 1932”. Вона полягає у створенні вуличного ресторану, де перехожі можуть скуштувати суп з кори, шишок, листя та коріння, щоб дати людям можливість уявити, чим доводилося харчуватися людям під час Голодомору. Цей проєкт був реалізаваний в містах Ізраїлю, Бельгії та України.
****************
У четверту суботу листопаду відзначають День пам’яті жертв Голодомору. А о 16-00 традиційно запалюють свічку в пам’ять про тих, хто загинув голодною смертю.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Мірошник
