Двійники архітектури найбільше реалізувалися у містах СРСР. У величезній країні робити архітектуру неповторною не мали часу, та, власне, ніхто від них того й не вимагав. Як пише "Акцент", вдалі проекти й справді ставали "наборами", потрібні готові об’єкти просто копіювалися ще в якомусь місті: одному, другому, п’ятому.
На "експорт"
Головпоштамт у Черкасах
Головпоштамти в містах Союзу справедливо вважалися їхніми візитівками. Як не як, а місце, відвідин якого не уникав жоден прибулий, адже тут і телеграф, і переговорний пункт, і "посилочна". Попри те, що Черкасам як облцентру вже 10 виповнилося, гідним цього статусу відповідним об’єктом місто похвалитися не могло. Пошта — як колись одноповерхова, з комірними вагами у напівпідвалі, одним-єдиним віконцем для телеграм. Звідси тіснява, дискомфорт і провінційність як висновок.
Але від 1963 року працівники місцевої поштової служби вже, принаймні, не червоніли перед гостями, адже мали аргумент: на розі Шевченка-Свердлова починали здійматися масивні рештування. Там щойно фінішувала котлованна стадія будівництва нового Будинку зв’язку і над поверхнею візуалізувалися бодай розміри надважливого у ті часи комунікаційного центру.
Його відкрили напередодні Першотравня у 1965-му. Існувала в країні така традиція "приурочення", якої свято дотримувалися скрізь. А цікавий наш Будинок зв’язку тим, що він справді стовідсотково наш. Його проект народився не десь у столицях, а в черкаському філіалі "Діпроцивільпромбуду". Авторами стали архітектор С.Рець і конструктор І.Бравер, побудував його колектив БМУ-1 тресту "Черкасжитлобуд".
І ось тут маємо той рідкісний випадок, коли ми не запозичили проект, а навпаки. Наш Будинок зв’язку видався настільки продуманим та функціональним, що пізніше такі самі побудували в шести містах країни, із них — чотирьох у республіці: Запоріжжі, Миколаєві, Сумах і Лисичанську. Різнилося лише мозаїчне панно на куті, але треба ж було місцями хоч трохи чогось свого додати.
Будинок у Миколаєві
Серійна краса
Черкаська школа
Зі школи, напевне, й розпочнемо, адже в контексті "типових" її розпочали будувати першою. Ще донедавна вважав, що корпус на Хрещатику є ексклюзивним, суто черкаським (адже всі пізніші школи нашого міста точно мають близнючок), та ба — й цей також не виняток.
30 жовтня 1955 року на першій сторінці "Черкаської правди" з’явилося радісне повідомлення: "На вулиці Урицького розгорнулися будівельні роботи по спорудженню нової чотирьохповерхової середньої школи на 880 місць". 600 робітників із БМУ-1 тресту "Черкасжитлобуд" у дві, а то й три зміни, працювали в складних умовах. Зокрема, через брак необхідної техніки цеглу на поверхи доводилося носити у рюкзаках, а будмайданчик нагадував болото. Але молодий обласний центр потребував великої школи, і потребував якнайшвидше. Тому попри не те що дефіцит, а практично відсутність кранів, місити багнюку роками ніхто дозволити собі не міг. Вже 1 вересня 1957-го будівельники передали ключ від школи-красуні її першому директору Антону Гнатовичу Янчуку.
І окрім керівників, наврядчи хто тоді тут знав, що й кількома роками раніше, й пізніше, такі самі школи з’являться ще у 22 містах країни. А чи й справді однаковісінькі — порівняйте на прикладі середньої школи №51 у Сєвєродонецьку, відкритої 1 вересня 1963 року.
Школа Сєвєродонецька
Прибалтійська метаморфоза
Черкаський Будинок торгівлі
Історія спорудження Будинку торгівлі надто довга, від задуму до втілення вона тривала мало не 20 років, тож обмежимося лише контекстом. Щоправда, дуже хочеться нагадати, що наприкінці 1950-х головний магазин області планували збудувати на тому місці, де давно вже обласна бібліотека ім. Т.Г.Шевченка. Ну це так, з цікавинок.
Отже, вже усередині 1960-х архітектори О.Кедріновський та Л.Дживаян запропонували проект універмагу "Черкаси". Але не зроблене вчасно рідко реалізується у вигляді початкового задуму. Коли у 1975-му об’єкт, нарешті, почали будувати, його паспортний вигляд вже був цілковито іншим. І не дивно, адже спроектували "БТ" аж у Латвійському філіалі інституту "Гіпроторг" Мінторгу СРСР.
Мені складно оцінювати аж таку оригінальність проекту, втіленого через чотири роки. Зовні в ньому нічого особливого, хіба що стіни другого поверху облицювали анодованим алюмінієм, який, давно бруднючий, тепер завбачливо схований за рекламними щитами. Але "прикол", як то кажуть, в іншому: Будинок торгівлі був "списаний" латвійцями зі свого Музею революції у Ризі, що тепер є Музеєм радянської окупації.
Ризький музей радянської окупації
Від наших зодчих чув, що в такий самий спосіб прибалти впарили свій алюмінієвий кубик ще кудись, але наразі фотографічних свідчень цьому не маю. А ризький музей — ось він, в усій своїй анодованій красі.
Адміністративна цілина Бровкіна
Черкаський Будунок рад
Будинок рад — іще один об’єкт тих років із порівняно невеликим "порядковим номером". Сьогодні до нього така увага, яку він знав хіба коли зводився на розчищеній від рундуків старій базарній площі. Напевне знаєте чому: вся адмінбудівля була тоді розцяцькована радянською символікою, а з нею, як відомо, ми тепер завзято боремося. Та "титул області" цікавий не цією обставиною, в ті часи усі владні бастіони прикрашалися зірковим та серпасто-молоткастим декором. Просто ми вважаємо її оригінальною, а насправді таких самісіньких "домсовєтов" по Союзу наштампували чи то 13, чи 15 штук. Десь третина з них, як наприклад у Запоріжжі чи Херсоні, мають певні відмінності, але більшість таки — один в один з нашим. Мало того, скрізь перед ними росли чи ростуть ялини, а на площі стояв чи стоїть Ленін, теж типовий. Черкаський, щоправда, мав одну особливість, але на неї мало звертали увагу. Хто пам’ятає — тутешній Ілліч не мав піджака і був вбраний у пальто поверх жилетки. Ну та не про нього мова, хоч колись за цю аскетичну розхристаність вождя скульпторові трохи перепало.
Адміністративну п’ятиповерхівку із майже 100-метровим фасадом на початку 1950-х розробили в Ленінградському інституті проектування комунального будівництва. За потреби на цю інформацію ви обов’язково натрапите. Та наврядчи дізнаєтеся прізвище автора базового проекту, бо так вже велося в Країні Рад: все — колгоспом, індивідуальність категорично не віталася.
Липецький Будинок рад, Російська Федерація
Вулики культури
Черкаси, Дружба народів
Насамкінець — ще одна титульна будівля Черкас – ПК "Дружба народів".
Жив собі колись то у Франції, то в Швейцарії, великий дивак на прізвище Ле Корбюзьє. Архітектор, зрозуміло. Свого часу, ще до війни, він розробив проекти будинків-вуликів, може й справді розглядаючи бджолині рамки. Спочатку за вказівкою Шарля де Голля їх, як соціальне житло, почали будувати у Франції, потім у промислових районах Італії, пізніше — в Югославії, а ще згодом в СРСР. І тут їх назвали "хрущовками".
Вілла Савой проекту архітектора Ле Корбюзьє
Корбюзьє увів в архітектуру поняття "мінімальне житло" та "житлова одиниця", і хоч був чоловіком вельми забезпеченим, сам теж мешкав у такому "модулі". Щоправда, індивідуальному й на березі Середземного моря. Згодом принцип розумного мінімалізму відкрив перед видатним урбаністом нові горизонти ідеї: це ж можна не лише житло робити "стільниковим", але й будь-які будівлі! Складай модулі в нові конфігурації, трохи змінюй фасади, грайся з висотою, пропорціями, матеріалами.
Фото взяті із видання "Рідна Черкащина"
