Його історія – ще одне підтвердження того, що на захист України стали успішні та розумні люди. Волонтерський фотопроект "Якби не війна" продовжує розповідати про сильних духом. Цього разу героєм їхньої публікації став боєць 128 гірсько-піхотної бригади Ігор Довбиш.
У мирний час він займався підприємництвом, дизайном, будівництвом. А коли почалася війна, черкащанин сам пішов до військкомату.
"Рідним я сказав, що мені дали повістку і я їду на 45 діб на полігон. Єдине їм не сказав, що сам пішов у військкомат. Сім’я для мене – святе: мої діти, дружина. Зрозуміло, що вдома була трагедія, але вони з розумінням поставились. Тим більше в мене 2 сина: старшому 17 років, молодшому – 9. Вони мені дзвонили, а я весь час на полігоні був. Потім, зрозуміло, дізнались, місяці через два, коли я вже був в АТО. Дружина сприйняла без істерик, спокійно – не хотіла, мабуть, мене тривожити. І легше воюється, коли знаєш, що вдома порядок. Щоб не було зайвих думок, думаєш лише про роботу", – розповідає Ігор.
Вже через 2 дні після походу до військкомату була сформована група і хлопців відправили в "учебку". А за 20-25 днів вони були уже на Сході.
"Я потрапив у розвідвзвод мехбату. Перший наш заїзд – це було Нікішине, Дебальцеве. В Нікішиному ми були аж до ротації. Коли ми були на передовій, спілкувались із місцевими. Вони, знаєте… дуже по-різному ставились до нас. Все залежить від ситуацій. Було таке, що коли колона заходила в населений пункт і в нас були солодкі палочки (волонтери нам в дорогу дали), хлопці пригощали дітей солодощами, а деякі матері тих дітей, забирали і примушували повернути нам. А видно ж, що живуть дуже бідно", – зазначає черкащанин.
Перше поранення боєць отримав у Малоорлівці – групу накрило СПГ.
"Ми тоді відпочити прийшли… До того дві доби на завданні були, нічого не їли, нічого гарячого не пили… Мій сапер-деергешник, сам з-під Києва, поставив 2 цеглинки в гаражі, прикрили так, щоб диму не було видно. Він старший за нас віком (ми його "Дідом" називали) каже: "Зараз зроблю вам гаряченького чайку-кави!". Я був у кількох метрах від нього, трохи прикритий. Якраз мені друг зателефонував і я говорив з ним… І тут нас накрило ГРАДами. Я не чув навіть прильоту, тільки вже розриви. У мене просто вилетів телефон, а гаража вже не було… Того гаража, що був в кількох метрах від мене, де був наш "Дід"…", – пригадує Ігор Довбиш.
"Діда" врятувати не вдалося.
"Багато стали "200-ми" стікаючи кров’ю. Не тому, що ми не вміли, не були навчені. Вже на той час ми пройшли Нікішине, навчені були робити перев’язки, першу допомогу надавати, в цьому плані все робили автоматично. У мене в Нікішиному було таке, що по 12 людей за 1 день відвозили, то досвіду набрались. А все одно стікали кров’ю хлопці, бо знеболювального не було, багато чого не було, медики не справлялись – тиск піднімають, а нирки відмовляють… Багато хлопців загинуло…", – констатує боць.
Але Ігор тоді вижив і ще раз повернувся на передову у званні старшини розвідвзводу. Останній заїзд – Станиця.
"У нашому взводі було восьмеро наших черкаських. З ними познайомилися ще на самому початку у 2014 році. Це зараз вже спілкуємося постійно – це рідні люди. Та й там, на війні, друзі – важливо. Вони з’явились там, вони – справжні", – розповідає Ігор Довбиш.
Повернувшись додому, коло спілкування в атовця змінилося кардинально.
"Ті люди, які були до війни, – хороші. Багатьох з них я вважав друзями, рідними. Та щось перемінилось, не в них – в мені. Не тому, що може вони якось по-іншому думають чи дивляться на якісь речі. Я навіть не цікавився їхньою думкою про те, що відбувається. Просто при зустрічі: "Привіт! – Бувай!" і все. Навіть тією справою, якою займався до війни, вже не займаюся", – зазначає боєць.
Зараз він з хлопцями свою фірму відкриває, щоб заробляти і допомагати товаришам, що залишилися на передовій.
"Хто для мене Герой? Я просто приклад наведу… В піхоті був у нас хлопчина, десь 1,6 метра зростом, худенький такий, та ще й в окулярах – "любитель почитати". У другому заїзді ми йому книги привозили, він читав собі спокійно… А якось був сильній бій, обстріл, було багато поранених, евакуювали на нашому цивільному "Газоні", ми його "Білосніжкою" звали. Ми почали вантажити на нього поранених і цей хлопчина теж поранений був, ноги прошиті осколками… і тут міна потрапляє в "Білосніжку" і багато людей гине… поранених порозкидало просто. Міна потрапила в кузов, а двигун все ще працював. І от він, цей хлопчина, з перебитими ногами, "метр в кепці", вагою в 60 кг, піднімав цих дядьків, котрі ще живими були… Для мене це Герой! З якою Божою силою він їх закидував на кузов машини, стояти сам не міг… ось для мене такі люди – Герої!", – зауважує Ігор.
Черкащанин зізнається: якби не поранення, підписав би контракт і продовжив служити.
"У мене старший син вступав у Львівську академію сухопутних військ, не вступив. Зараз навчається в технікумі і готується наступного року до вступу. Він просто фанатично хоче, я не намагаюсь його ані відмовляти, ані примушувати, він сам… думаю, я його трохи підштовхнув своїми вчинками. А мої особисті плани – просто жити", – додає Ігор Довбиш.
Як повідомляв сайт vikka.ua, демобілізовані черкаські атовці повернуться додому до кінця жовтня.
