Дмитра та Юрія Майдакових називають черкаськими братами Кличками: настільки впевнено юні спортсмени здобувають визнання та перемоги на рингах України та Європи. Так, 16-річний Дмитро має звання чемпіона Європи. Чотири рази він ставав чемпіоном України з боксу. Молодший від нього на рік брат Юрій вже встиг стати дворазовим чемпіоном України та завоював першість Європи з боксу у своїй ваговій категорії серед юніорів.
Шлях до успіху хлопців був нелегким: через снігові замети ходили на тренування пішки, приходили до зали навіть з температурою, а щоб поїхати на змагання, доводилося оббивати пороги чиновників у пошуках спонсорства. Про гучні перемоги та як непросто вони даються брати Майдакови та їх тренер Олександр Піскун розповіли сайту vikka.ua.
Дмитро займається з 10 років, а Юрій – з 9. У бокс брати прийшли зі спортивної гімнастики і, за словами тренера, на той час вже мали гарну фізичну підготовку. І не дивно: у Майдакових спортивна родина. Батько свого часу теж боксував, а наразі займається гирьовим спортом. Мама та бабуся ходили на художню гімнастику. Не відстає від династії і їх молодший брат Віктор. Йому – 10 років, він ходить на тренування з братами і вже виїжджає на змагання.
Vikka: Декілька років поспіль ви доводили свою першість в Україні, а ваше прізвище стало всесвітньо відомим. У чому секрет успіху? Багато молоді займається боксом, проте таких успіхів досягають далеко не всі.
Дмитро: Багато тренуємось. Займаємося 6 разів на тиждень по 2,5 години. За шість років пропустили десь 20 тренувань. І то, коли сильно хворіли. А так, навіть невелика температура – не перешкода. Все одно йдемо у залу. Колись, два роки тому, через снігові замети не ходив міський транспорт, то ми з району залізничного вокзалу до залу йшли утрьох кілька кілометрів. Молодшому Віті тоді було близько 8 років.
Завзяте ставлення до занять повністю розділяє Юрій: День народження, свята – не причина пропускати тренування. Тим більше, тренуємося зажди удвох. Але такі спаринги лише на тренуваннях. На рингу один проти одного не стояли і стояти не будемо.
Тренер Олександр Піскун: Хлопці місяці проводять на зборах, тренуваннях. Постійно беруть участь у змаганнях. Так і йде все у плавному ритмі: тренування, локальні змагання. Потім, якщо перемогли, то їдуть на чемпіонат України. Якщо і там виступили успішно, то їдуть на чемпіонат Європи. Пам’ятаю, як вперше шукали гроші на поїздку…
Vikka: Міська влада не допомогла відстояти честь України на міжнародному рівні?
Олександр Піскун: Це був турнір Європи. Дмитро тоді переміг всеукраїнські змагання і треба було їхати до Угорщини. Крім того, були ще збори, куди їздили за власний рахунок.
Дорога, харчування, житло – все обійшлося приблизно в 7 тисяч гривень. Мати хлопців просила допомогу в чиновників. Відмовили. Згодом все ж таки знайшли спонсорів. А я поїхав за власний кошт. Тепер вже легше. Міністерство молоді та спорту фінансує спортсменів.
Дмитро: Коли їхав за спонсорські гроші, то між собою казали, що програти ніяк не можна. Треба було не підвести та привезти до Черкас перемогу. Так і сталося.
Vikka: Чи не важко жити у такому ритмі: від тренувань до змагань, на додачу до всього сильне фізичне навантаження? Чи не жалкуєте, що не живете життям звичайних підлітків?
Дмитро: Зовсім не важко. Скажу більше, окрім тренувань з боксу, ми ще й бігаємо зранку, займаємося на турніку.
Юрій: Вихідного дня цілком вистачає, щоб відпочити. І повірте: від браку розваг не страждаємо. Тільки вони у нас проходять без цигарок, алкоголю та з тими, у кого схожі цінності.
Олександр Піскун: Вони все це надолужують під час поїздок: мандрують, багато бачать, спілкуються зі спортсменами з різних країн. Але є й мінуси. Під час зборів, змагань хлопці місяцями не бувають вдома, пропускають школу. Звичайно, це викликає незручності.
Vikka: Як ставляться у школі до ваших перемог? Чи виникають труднощі з навчанням і яку освіту, кар’єру хотілося б отримати після школи?
Дмитро: Однозначно хочу пов’язати майбутнє життя, кар’єру зі спортом. У школі ж багато чого здаємо екстерном, радимося з вчителями та здаємо одразу по декілька тем, що пропустили.
Юрій: А улюблений урок – фізкультура (сміється).
Олександр Піскун: Якщо у школі щось негаразд, то одразу телефонують мені, рідше – мамі. Її бережуть.
Vikka: Чи приходилося застосовувати бойові навички на вулиці в якихось критичних ситуаціях?
Юрій: у мене з друзями була гостра ситуація якось на пірсі. У них була суперечка з іншою компанією. Я підійшов дізнатися, в чому справа і ті хлопці, впізнавши мене, не стали продовжувати конфлікт. Все пройшло мирно. Боксери не проводять бої за межами рингу. Це правило.
Дмитро: Я уникаю конфліктних ситуацій. Одна бійка – і тебе вже можуть ніколи не допустити до змагань.
Vikka: Хто за вас уболіває вдома? Чи є вже свій фан-клуб?
Олександр Піскун: Найбільше вболіває мама. Коли Дмитро востаннє їздив за кордон, вона дивилася бій через інтернет. Там було погано видно деякі моменти, тож вона телефонувала мені, щоб я роз’яснив.
Дмитро: коли транслюють змагання, вдома збираються усі: батьки, дідусь, дядько з тіткою. Вони цього не пропускають.
Vikka: Мабуть, через популярність та успіх вам не бракує уваги дівчат?
Дмитро: Не знаю. У мене є дівчина. Її звати Настя. Ми вже 9 місяців зустрічаємось. Єдине, що у соціальних мережах дехто з дівчат може звернутися за порадою щодо фізичних вправ, тренувань. А Юрій у нас холостий (сміється).
Vikka: Бокс – спорт для людей не тільки зі сталевими м’язами, а й сталевими нервами. Чи змінився ваш характер за 6 років у боксі? Мабуть, вас вже мало чим можна злякати?
Юрій: Стали більш терплячими, це точно. Особливо до болю.
Дмитро: Під час тренування можуть дати по печінці, але треба продовжувати бій. Тож терпиш.
Юрій: А щодо побороти страх, то ми дуже боялися вперше летіти на літаку.
Дмитро: Коли дізналися, що на змагання полетимо, то вирішили, що підемо пішки (сміється).
Юрій: А виявилося зовсім і не страшно. 4 години дивишся у вікно, як в автобусі. Тільки незручно, бо економ-клас. Це була не надто важка поїздка. От коли справді було неприємно, то коли поверталися зі змагань у Росії. По дорозі туди автобус зі спортсменами перетинав кордони у Чернігівській області, там все пройшло добре. А от коли поверталися через Керченську затоку, то наші прикордонники вирішили нас не пропустити. Сказали: як заїжджали у Росію, тим же шляхом і виїжджайте. Нас декілька годин тоді протримали на холоді на вулиці. Не дозволяли зайти в автобус. Але згодом ситуацію вдалося вирішити.
Vikka: Свою першість на вітчизняному та європейському рівнях ви довели. Дмитро до того ж ставав чемпіоном світу. Чи ставите перед собою більш амбітні плани?
Дмитро: Найамбітніший план – Олімпіада у 2020 році. До цього, у 2018 році відбудеться молодіжна Олімпіада. Мріємо туди поїхати та показати себе.
Як повідомляв сайт vikka.ua, черкаський спортсмен здобув перемогу на кубку України з тріатлону.
Спілкувалася Галина Кобзар