Спогад – як страх, забуття – як ліки. Завтра Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. У той страшний час вона втратила чверть свого населення. Точної цифри навіть 79 років потому немає. Каральні органи СРСР усі злочини старанно приховували. Аж до 2006 року голодне лихо вважали звичайнісіньким неврожаєм. Жодних архівів, які розкрили б жахливу правду Голодомору, сьогодні немає. Про ті страшні 17 місяців переповідають лише очевидці.
Галину Дмитрівну Соболевську голод застав у 10 років. Але той час вона і досі пам’ятає чи не похвилинно. Шок від тієї чорної сторінки життя – не подоланий.
Галина Соболевська, свідок Голодомору: «Якщо зараз де зацвіте акація, мені погано. Мене нудить. Вона мені досі… Бо в кожній квіточці було ще й по мусі. Воно було так огидно… Я не могла таке їсти. А мама б’є, заставляє їсти, бо вмру».
А тоді, пригадує голодне горе Галина Дмитрівна, доводилося їсти й не таке. Люди, як примари, блукали вулицями. Спочатку викопували корінці, їли траву. А далі… розпочалося найгірше – люди від голоду втрачали глузд. Вони марили їжею і вдень, і вночі.
Галина Соболевська, свідок Голодомору: «Їсти завжди хотілося. Я такого не пам’ятаю, щоби не хотілося їсти. Ми тільки й думали про їжу. Оце йдемо та дивимося під ноги, чи не лежить там щось таке, що можна їсти. Оце прибрати в хаті, то немає ніде ні крихти хліба, немає ні картоплини, немає нічого».
За вказівкою Кремля в селян відбирали останнє. Особливо безжальною тодішня влада була до так званих куркулів. Галина Дмитрівна з родини «заможників».
Галина Соболевська, свідок Голодомору: «І ось прийшли вони по корову. Кажуть, що це не наша корова. Вивели корову із сараю та ведуть. А мама кричить нам: «Дівчата, забирайте корову. Бо ми ж подохнемо без корови».
Від безхліб’я щохвилини помирали десятки людей. Селом, каже бабуся, їздили вози та збирали небіжчиків. Та до них часто потрапляли і живі люди, опухлі з голоду. Заморених голодом звозили до великих ям. Проте навіть за день усі тіла прибирати не встигали, згадує Галина Дмитрівна.
Галина Соболевська, свідок Голодомору: «Сміху ми тоді ніколи не чули. Сміх зник. Пісень ми не чули ще довго після цього голоду, довго люди не співали, а все дуже страждали за померлими».
Таких історій, як у Галини Соболевської, мільйони. Терор голоду не оминув жодної української родини. Лише в Черкаській області за 17 місяців Голодомору загинуло понад 300 тисяч людей. Ми не маємо права забувати. Цієї суботи запаліть свічку пам’яті у своєму вікні.
