Ні дня без малювання. На активне творче життя українців надихає не тільки муза, а й – пенсія. На зароблені за трудовий вік гроші особливо не порозкошуєш. Тож відпочинок та мандри, на зразок європейських, нашим пенсіонерам лише сняться. Проте, якщо одних матеріальна скрута заганяє в депресію, то інших – підштовхує до дій. У черкаської художниці Галини Щьоголєвої мала пенсія відкрила друге творче дихання. Про вічно молодих душею – у наступному сюжеті з циклу «Золотий вік». Розповідає Ольга Скорик.
Вже шість років, як Галина Вікторівна торгує своїм талантом у центрі міста. За будь якої погоди і пори року. Сюди на вулицю продавати власне мистецтво жінку вивела мізерна пенсія.
Галина Щоголєва, творча пенсіонерка, художниця: «Я все життя працювала, ветеран труда, але мені не вистачає пенсії, бо це тільки 670 гривень».
Половину пенсії відразу доводиться віддавати за квартиру. Аби не мудрувати, як місяць прожити на триста гривень, Галина Вікторівна через кілька років заслуженого відпочинку повернулася у професію. Щоправда, умови роботи таки довелося змінити.
Галина Щоголєва, творча пенсіонерка, художниця: «Очень тяжело, очень. Я всегда работала в чистых учреждениях: в моде, в театре… И поэтому сюда выйти очень унизительно, но вы знаете, со временем свыклась и все нормально. Не очень приятно, когда встречаешь знакомых по старой работе, но нечего, приходится мириться».
Тепер тут її перші поціновувачі і критики. Однак багатих клієнтів жінці бракує.
Галина Щоголєва, творча пенсіонерка, художниця: «Но это не покупается каждый день. Сейчас это покупается меньше, чем в прошлом. Сейчас у меня берут в неделю, дай Боже, чтоб одну картиночку».
Зібравши своє малювання, після трудового дня пані художниця повертається до оселі, утім, відпочивати ніколи.
Галина Щоголєва, творча пенсіонерка, художниця: «Вот мой рабочий уголок. Я сажусь, включаю телевизор, но не смотрю, только слушаю. Включаю лампу и начинаю работать. Вот мои кисточки, вот мои краски. У меня еще много масел с советских времен остались, сейчас все дорогое».
З тих далеких радянських часів у пані Галини залишились не лише фарби, а й прекрасні спогади про мандрівки. Тоді побувала в Японії, Сінгапурі, Малайзії, Філіппінах, В’єтнамі, Індії та на Шрі-Ланці. Любов до Сходу тепер оживає в картинах.
Однак пензлі та палітра не єдине кохання Галини Вікторівни. Часто їх змінює на авторучку. Тоді оповідає про цікаві жіночі долі, утім, вже в іншому мистецтві.
Галина Щоголєва, творча пенсіонерка, художниця: «Я пописываю рассказы, новеллы. Роман есть. Но мы о нем говорить не будем потому, что очень много работы и скорее всего там нужен компьютер. У меня его пока нет, но я мечтаю. О! Вот моя мечта – компьютер».
В активної життєрадісної жінки мрій, як і справ, ще багато. Тож на свій вік і відображення у дзеркалі озиратися ніколи – потрібно жити.
Галина Щоголєва, творча пенсіонерка, художниця: «Такая ломка с женщинами происходит – они перестают себя любить. Я тоже немножко престала себя любить, но не до такой степени. Я прислушиваюсь, что говорят актеры. Не нужно зацыкливаться, что прибавляется возраст, нужно искать себе применение, чтоб было не заметно. У меня очень быстро идет время, я не успеваю в зеркало смотреть».
Зранку з картинами і термосом непосидюча пенсіонерка знову біля «Макдональдсу». Продає полотна і мріє, аби в Черкасах врешті з’явилось місце для робіт майстрів – свій вуличний вернісаж.
