«Ми пішли у школу і лише потім дізналися, що у нас дислексія та епілепсія. Я почала підозрювати про захворювання, коли син був ще у першому класі. Та всі мене переконували, що він просто лінивий і маніпулює», – розповідає Юлія, мама третьокласника однієї із черкаських шкіл Кирила Галкіна.
Коли пані Юлія дізналася про діагноз сина, перед нею постало питання: «Вчитися у звичайному класі, чи працювати індивідуально, вдома?»
Таким є перше запитання, яке постає перед батьками дітей з особливими освітніми потребами не лише в Україні. Тому про впровадження інклюзивного навчання у школах України, Вірменії та Грузії ми почнемо розповідати саме з історії Юлії та її сина Кирила.
Україна
Мама Кирила зрештою вирішила, що спілкування з однолітками піде на користь хлопчику. Хоча зізнається: мала побоювання щодо стосунків і ставлення до нього у класі.
«Я не хотіла, щоб він почував себе не таким, як усі. З 4-ої школи ми перейшли у 25-ту. Недавно син сказав мені: «Мої діти будуть ходити тільки у 25-ту школу», – усміхається пані Юлія.
У Кирила діагностували дислексію (нездатність оволодіти навичками читання текстів). Про проблему батьки дізналися у першому класі.
У перші місяці навчання у черкаській школі №25 Кирило узагалі не йшов на контакт із психологом, дефектологом, логопедом. Але нині освоївся та вже звик до працівників.
Мама Юлія каже: помічає прогрес. За два місяці син почав писати, читати. До цього вони чотири роки намагалися вивчити алфавіт.
«Він сказав логопеду недавно: «Я ж стараюся, у мене мають бути досягнення, я і так вже стільки всього зробив», – переповідає мама.
Додатково фахівців для роботи із хлопчиком не залучають.
«У школі абсолютно все зроблено для таких дітей. Клас дуже дружній. Я хвилювалася, що будуть насміхатися, кепкувати. А все навпаки: однокласники дуже його підтримують. Сьогодні приводжу його до школи, підходить хлопчик і каже: «Привіт, друже, як справи у тебе?» Тобто так усе дружньо», – говорить мама.
Юлія додає, що не так багато шкіл готові були прийняти її сина. У попередній школі, яку два роки відвідував Кирило, їй сказали, що не хочуть займатися ним.
«У них немає спеціальних вчителів. Це все проблеми та час. Я приходила забирати Кирила зі школи, а в нього просто руки, обличчя обмальовані ручкою. Ніякого контролю, дитині було сумно. Вчителька посадила його на останню парту і сказала: «Ви ж просили не кричати. То я його і не чіпаю», – розповідає мама хлопця.
Асистент вчителя Юлія Янковська, яка сьогодні працює із Кирилом у класі, розповідає, що для хлопчика розробили спрощену програму навчання. Але практикують роботу із завданнями, які отримують його однокласники.
«Він повільніше пише, читає, але впорується із завданнями. Виходить до дошки, працює перед аудиторією. Спочатку боявся, а зараз сміливіше. Він включається у процес», – говорить асистентка.
Частину часу Кирило проводить у ресурсній кімнаті школи. Там із ним займається логопед, дефектолог та психолог. У ній ми також знайомимося з Владом. Хлопчик ходить у 2-ий клас. Відразу всідається працювати з конструктором.
«Діти дуже різні. Кирило більше сором’язливий, спокійний, з осторогою ставиться до невідомого. Такі учні, як Влад, не бояться нового. Коли я пропоную у щось зіграти або виконати якусь вправу, то він залюбки погоджується», – каже психологиня Вікторія Григор’єва.
Найстарший хлопчик із особливими освітніми потребами тут вчиться у 9-му класі.
«Робота із такою віковою категорією спрямована переважно на те, щоби працювати з емоціями. Ми пропрацьовуємо їхні страхи, аби їм було легше розуміти інших людей, комунікувати з ними. Адже такі діти інакше сприймають інформацію. А з молодшими працюємо над увагою, розвитком мисленням, сенсорикою», – говорить психологиня.
У черкаській школі №25 нині навчаються 10 дітей різного віку з особливими освітніми потребами. Директорка Ольга Кочмар додає: мають ще дві заявки від батьків. Цей процес складний для батьків психологічно насамперед через низку побоювань та стереотипів (бояться цькування, несприйняття їхньої дитини в класі тощо). Однак практика засвідчує протилежне.
«У нас в 5 класі є Діма. Він дуже маленького зросту (як трирічна дитина), навчається у школі з першого класу. Діти настільки звикли до нього, що поки він був у першому класі, вони допомагали зійти по сходах, сходити у туалет тощо. У школі ніхто його не ображав. Тут така доброзичлива атмосфера, що навіть батьки зауважують: дитина жодного разу не говорила, що почуває себе інакше, некомфортно, – говорить пані Ольга. – Це виховує тактовність, толерантність у нового покоління щодо таких дітей».
Керівниця Інклюзивно-ресурсного центру Світлана Скляр говорить, що у Черкасах мають функціонувати мінімум 3 такі центри, в яких працюватимуть принаймні по 12 осіб. Поки ж у місті лише один, в якому – троє фахівців разом із керівницею.
«Ми працюємо з дітьми від 2 до 18 років, які мають особливі освітні потреби. Ми консультуємо дітей та батьків, записуємо до необхідного фахівця на прийом. До нас звертаються батьки дітей з порушеннями зору, слуху, мовлення, опорно-рухового апарату, розладами аутистичного спектру, з інтелектуальними порушеннями. Таких дітей багато, а тому мають бути і профільні фахівці в центрі, аби вони могли надати необхідну послугу», – говорить Світлана Скляр.
Інклюзивно-ресурсні центри взяли на себе функцію колишніх психолого-медико-педагогічних комісій, які раніше працювали із дітьми з певними захворюваннями. Їхнє завдання – підтвердження діагнозу, напрацювання рекомендацій та направлення дітей у навчальні заклади. На сьогодні до черкаського центру вже звернулася майже тисяча батьків дітей з особливими освітніми потребами.
Створення такої послуги як інклюзивне навчання має передбачати і доступ до неї. Нині на рівні не лише Черкас, а й всієї України говорять про архітектурну доступність закладів освіти. Часто вхід шкіл не облаштований навіть пандусом або він не відповідає державним будівельним нормам, приміщення не обладнані ліфтами чи іншими засобами транспортування на поверхи, мають високі пороги, не мають доступних кабінок туалету тощо.
Керівниця громадської організації «Життя без бар’єрів» Леся Валяєва розповідає, що в минулому році отримала дві скарги від батьків дітей, які пересуваються за допомогою інвалідного візка.
Підставою стала відмова тоді ще психолого-медико-педагогічної комісії (нині її функції виконує Інклюзивно-ресурсний центр) брати заяву на навчання в школі.
«Я пояснювала батькам, що комісія не має права не прийняти офіційну заяву опікуна чи батьків про навчання дитини у школі, – каже Леся Валяєва. – У відповіді на мій запит з’ясувалося, що в Черкасах у звичайній школі не здобувала освіту жодна дитина, яка пересувається на інвалідній колясці».
Тоді у департаменті повідомляли, що не надійшло жодної заяви від батьків дитини на візку, які б хотіли віддати її у звичайну школу. Натомість кілька батьків стверджують протилежне.
«Це свідчить, що існувала неофіційна домовленість між державними установами ігнорувати ті заяви, які надходять від батьків, чиї діти на інвалідних візках. Адже школи архітектурно недоступні», – пояснює Леся Валяєва.
Законодавчо закріпили інклюзивне навчання в українських школах у 2017 році. Тоді українські діти з особливими освітніми потребами отримали повне право відвідувати усі навчальні заклади. А 2019 року український уряд вперше спрямував цільову дотацію з Державного бюджету на інклюзивну освіту.
У минулому навчальному році в Україні функціонували 8 417 інклюзивних класів в 3 790 закладах середньої освіти. У них навчалися 11 866 учнів, з якими працювали 7 636 асистентів учителів. Протягом останніх 3 років кількість інклюзивних класів в Україні зросла в 3,1 рази, кількість шкіл, що мають інклюзивні класи, – в 2,5 рази, а кількість дітей, які здобувають у них освіту – в 2,8 рази, інформує Міністерство освіти.
Більшість дітей з особливими освітніми потребами (32,6 тисяч осіб) поки продовжують навчатися у спеціальних школах-інтернатах. Загалом же в Україні понад 50 тисяч таких дітей досі перебувають поза якісною освітою та соціалізацією.
В одній зі столичних шкіл також діляться досвідом роботи з дітьми, які мають особливі освітні потреби. Таких у київській школі №45 семеро. За словами директора Олександра Пошелюжного, із інклюзивними учнями працює на уроках асистент учителя, а в процес також залучені дефектолог, соціальний педагог та інші фахівці.
«Асистент присутній під час заняття і допомагає дитині соціалізуватися. Якщо ж учень не встигає, то асистент сприяє відновленню уваги, – розповідає пан Олександр. – В одному класі в нас із дівчинкою працює асистентка. Я спостерігаю, як на уроці дитина на мить втратила увагу, а асистентка тихенько вказала їй місце в підручнику пальцем, без жодного слова, і в такий спосіб просто спрацювала на випередження – уникнула незручної для дитини ситуації. Адже лише я побачив цей «збій», інші діти – ні. Асистентка допомагає їй почувати себе комфортно».
Перший інклюзивний клас з’явився тут 8 років тому. Директор закладу переконаний, що очікувати результату від такого навчання можна лише тоді, коли вчитель і батьки працюють разом зі спецпедагогом, асистентом та психологом.
«Цьогоріч до нас у школу прийшов навчатися хлопчик з особливими освітніми потребами. Його мама надто хвилювалася, плакала у мене в кабінеті, – пригадує Олександр Пошелюжний. – Я втішав, пояснював, що вона буде в курсі всіх процесів, адже працювати над розвитком дитини ми, школа, і батьки будемо разом. Минув місяць, вона побачила, що з дитиною працюють, до неї нормально ставляться, заспокоїлася».
У київській школі додають: таких дітей максимально залучають у шкільне життя. Хтось приємно дивує і вчителів й учнів своїми танцювальними талантами, хтось долучається до екопроєктів та інших активностей.
«Важливий індивідуальний підхід до дитини. Ми розробляємо всі програми міждисциплінарною командою. Індивідуальні завдання підбираємо для кожного учня, – говорить вчитель-дефектолог Марина Івченко. – Перший місяць проводимо тестування, діагностику і після цього складаємо індивідуальний план».
Пані Марина працює як асистент із семикласницею, яку ніжно по-рідному називає Олічка. Розповідає, що концентруватися під час уроку на навчальному процесі дівчинка може пів години максимум. Потім вчитель переходить на інші типи завдань. Часом узагалі відходять від теми: грають у гру, малюють тощо. 
«Якщо бачу, що в неї погане самопочуття, вона не йде на контакт, то ми можемо відволіктися, вирішувати не рівняння, наприклад, а почитати. Кожен асистент – це як мама, – каже Марина Івченко. – Ми вивчаємо особливості дитини, переймаємося. Я звикла до своєї Олічки, знаю її потреби, настрій, люблю її, як рідненьку».
Пані Марина помічає, що завдяки інклюзивному навчанню Оля стала відкритою та почала спілкуватися з однолітками.
«Їй зараз психологічно комфортно працювати з асистентом. У нас налагоджений контакт на рівні сестринських стосунків, – говорить вчитель-дефектолог. – Коли я поруч із нею, підказую, куди рухатися, то помічаю зміни. Ми цьому радіємо, як і батьки, які включаються у цей процес, працюють із нею вдома».
Заступниця директора з навчально-виховної роботи Галина Чернюк розповідає: коли у школі вирішували, як працювати з учнями з особливими освітніми потребами, зуміли вирішити низку питань.
«Ці дітки мають навчатися за індивідуальним робочим планом, зараз це називається освітня програма. Ми повинні враховувати особливості учня. Тоді нам вдалося розібратися з тим, як складати план і працювати за ним, – говорить Галина Чернюк. – Наступна проблема, яка виникла, була пов’язана з підбором кадрів. На той момент не всі виші готували асистентів учителя. Небагато було людей, які зголосилися працювати з такими дітками. Ми залучили до цього процесу студентів останніх курсів, які вивчали дефектологію та проблеми мовлення».
У школі №45 за інклюзивною програмою переважно вчаться діти з порушенням мовлення та затримкою розвитку. Заступниця директора зауважує: робота хоча і налагоджена, але виникають певні проблеми, зокрема кадрові. Наприклад, сьогодні освітній заклад шукає вчителя-логопеда.
∗∗∗
Нині Україна проходить початкові етапи впровадження інклюзивного навчання. Відсоток дітей з особливими освітніми потребами, які навчаються в колективі однолітків, усе ще є незначним. Досить часто батьки, які вирішили віддати свою дитину у звичайну школу, стикаються із небажанням чи неготовністю шкіл до інклюзивного навчання. Процес впровадження такого навчання часто гальмує на місцях, існують проблеми з архітекурною доступністю шкіл, також подекуди на заваді стають побоювання батьків за свою дитину.
Однак зростання кількості дітей з особливими освітніми потребами у школах свідчить про позитивні тенденції у впровадженні інклюзивного навчання. Окрім того Міністерство освіти України звітує і про поліпшення ситуації з архітектурною доступністю шкіл, кадровим забезпеченням та розвитком мережі інклюзивно-ресурсних центрів.
Грузія
Близько 7 тисяч учнів у Грузії навчаються за програмами інклюзивної освіти. Про потреби цих дітей у недержавному секторі заговорили ще у 2001 році. Однак фактично впровадження інклюзії у школах стартувало у 2005-му в контексті загальної освітньої реформи.
За словами координаторки мультидисциплінарних груп Міністерства освіти Грузії Тамуни Ісакадзе, в часи Радянського Союзу звичайна школа не була доступною для дітей з особливими освітніми потребами. Вони фактично мешкали та навчалися у спецзакладах.
«15 років тому стартував проєкт деінституціалізації. У межах цієї реформи були реорганізовані близько 60 спецшкіл. Все відбулося швидко – протягом 3-4 років, – говорить Тамуна Ісакадзе. – Тоді зміни підтримало міністерство та донорські організації, які сприяли впровадженню інклюзивного навчання. Більшість дітей, які перебували у спецшколах, тепер отримують освіту в звичайних закладах середньої освіти».
Під час реорганізації спеціалізованих шкіл виникала низка труднощів. У закладах пансіонатного типу перебували й діти-сироти. Аби вирішити питання із їхнім вихованням, у Грузії паралельно розпочався ще один процес – створення дитячих будинків сімейного типу. До них якраз і потрапляли діти-сироти із реорганізованих спецшкіл.
Досі в Грузії ще функціонують вісім таких закладів: чотири – у Тбілісі та ще чотири – в регіонах. Нині тенденції в країні такі, що більшість батьків прагнуть віддати дитину з особливими освітніми потребами у звичайну школу.
У державних школах з дітьми працюють команди фахівців. Серед них – спецпедагог, психолог, логопед, асистент. Їхнє завдання – розроблення індивідуальної навчальної програми, аналіз стану і поведінки дитини, допомога під час освітнього процесу, налагодження комунікації з однолітками та вчителями.
Дитина навчається в звичайному освітньому середовищі. Фахівці втручаються у процес лише коли цього потребує учень.
Нині в Грузії близько 1500 фахівців, які працюють з учнями з особливими освітніми потребами. У міністерстві зазначають, що спочатку зустріли спротив з боку звичайних вчителів, у класах яких з’являлися такі діти. Адже фінансової мотивації вони не мали, натомість їм додалося роботи.
«У них виникало чимало аргументів, чому впровадження інклюзії у школах – це поганий проєкт. Стверджували, що це не допоможе, будуть проблеми, не існує навчальних матеріалів тощо. Практика ж показала, що цей досвід став позитивним. За нашими підрахунками, 70% учителів вважають, що їм вдалося реалізувати цю реформу», – говорить Тамуна Ісакадзе.
Міністерство освіти Грузії відповідально підійшло до процесу впровадження інклюзії у школах: якщо принаймні один учень виявить бажання отримувати такі послуги, школа одержить фінансування для роботи фахівців мультидисциплінарних груп.
Під час уроку фізкультури в приватній школі «Шавнабада» третьокласниця починає плакати. Дівчинку заспокоює спецучитель Іза Цинцадзе. Аби не порушувати освітній процес для інших учнів, вона забирає дівчинку зі спортзалу та прямує із вихованицею на подвір’я. Спілкуються, усміхаються. З часом сльози зникають, емоційний стан учениці нормалізується і вона разом із пані Ізою повертається на урок.
«Цього року «Шавнабада» прийняла до першого класу учня, який пересувається в інвалідній колясці, – розповідає директор школи Авто Абдушелішвілі. – Є також кілька учнів, які потребують додаткового догляду. Маємо у школі психолога, а також п’ять спецучителів, кожен із яких «закріплений» за окремим учнем».
Спецучителі працюють індивідуально, проводять значну частину навчального процесу з дитиною, допомагають опанувати базові навички: одягатися, роздягатися, тримати ложку тощо.
Іза Цинцадзе – одна із них. Розповідає, що практично завжди поруч зі своєю ученицею, аби за потреби допомогти їй, щось підказати, відреагувати, коли їй стало некомфортно.
«Моя залученість у процес залежить від складності стану дитини та її активності, – говорить пані Іза. – Разом з іншими спецпедагогами та психологом ми спостерігаємо за учнем, вивчаємо його стан і готуємо індивідуальну програму. Якщо під час уроку учень «протестує», не сприймає навчальний процес, то ми працюємо індивідуально. Виводимо у ресурсну кімнату, в ігровій формі намагаємося проаналізувати поведінку та нормалізувати психічно-емоційний стан, аби дитина захотіла повернутися до класу».
Не лише приватні школи Грузії нині можуть похвалитися роботою мультидисциплінарних груп фахівців і ресурсною кімнатою. Вони вже передбачені у кожній державній школі. У публічній школі Тбілісі №21 навчається 42 учні з інвалідністю. Восьмеро із них – з діагнозом «аутизм». До речі, щодо доступності: у приміщенні школи є ліфт для пересування школярів у інвалідних колясках. У вбиральнях – доступні кабінки туалетів.
«Усі наші вчителі пройшли спеціальне навчання для роботи з такими дітьми. Перший інклюзивний клас з’явився більше 10 років тому – ще у 2006-му, – розповідає директорка школи Тамара Амзашвілі. – Ми маємо спеціальну ресурсну кімнату. Саме тут педагоги разом зі спецучителями розробляють індивідуальні плани навчання учня. Окрім навчального плану, на кожного учня виділена спеціальна тека, у якій зібрана інформація про його стан здоров’я, захворювання і методику лікування».
У навчальному закладі навіть створили спеціальний театр, де діти з особливими освітніми потребами працюють разом із рештою школярів і ставлять вистави.
Кожен клас цієї школи має мінімум одного учня з інвалідністю. Для кращої інтеграції дітей з особливими освітніми потребами у навчальному закладі заснували проєкт «Коло друзів». Його концепція передбачає, що п’ятеро школярів об’єднуються і протягом місяця допомагають однокласнику з інвалідністю. Вони разом роблять усе: навчаються у школі, а в позанавчальний час – ходять у кіно, кафе та на прогулянки. Наступного місяця формується нова група учнів, які продовжують цю місію.
«З часом це коло друзів збільшується, оскільки група, яка першою займалась із учнем, не хоче з ним розлучатися. Вони разом із наступною товаришують та виконують передбачені проєктом завдання, – переповідає директорка школи. – Це дозволяє не лише соціалізуватися діткам з особливими освітніми потребами, а й решті дітей стати більш доброзичливими й толерантними».
Тамара Амзашвілі каже, що школа має завдання у роботі з такими дітьми: виявити їхні сильні сторони, особливо коли йдеться про дітей з порушенням розвитку, та працювати з ними з урахуванням індивідуальних освітніх потреб.
«Коли дитина приходить у перший клас, вона не вміє говорити, писати. Наше завдання – забезпечити індивідуальний розвиток учня. Спочатку ми вивчаємо дітей, вчимо їх формулювати та озвучувати свої думки», – додає директорка.
У одній зі шкіл міста Руставі також функціонує ресурсна кімната для дітей з особливими освітніми потребами. Тут інклюзивний клас з’явився 8 років тому. Нині в закладі освіту здобувають 18 таких учнів. З ними працюють два спецпедагоги та один психолог.
Спецпедагог руставської школи №16 Шорена Кокоашвілі розповідає: під час учительської практики траплялися випадки, коли діти поводили себе гіперактивно, або ж навпаки. Тоді вона не знала, як працювати із ними, як коригувати їхню поведінку.
«Це питання мене зацікавило, я почала вивчати спеціальну літературу. Згодом усвідомила, що можу в сфері інклюзивного навчання бути кориснішою, аніж у ролі звичайного учителя. Тому пройшла тримісячний тренінг, аби стати спец педагогом», – говорить пані Шорена.
Жінка переконана, що таких дітей потрібно інтегрувати у звичайні класи. Це важливо і для руйнування стереотипів, які досі існують у суспільстві.
«Тут ми працюємо над тим, аби учні комфортно себе почували поруч з іншими дітьми. Їх ніхто не принижує, не ставиться до них інакше. Як і всі діти, вони включаються у шкільне життя, беруть участь у заходах, – говорить спецпедагог. – Для досягнення освітніх цілей, окрім фахівців, у процес навчання та виховання залучені й батьки учнів. Ми навчаємося разом, даємо рекомендації їм, аби освітній процес відбувався безперервно і в школі, і вдома».
Пані Шорена констатує: в її практиці не було випадків, щоб учні не прийняли в колектив дитину з особливими освітніми потребами. Якщо й виникають невеликі конфлікти, то їх вдається швидко вирішити. Аби запобігти таким випадкам, у школі регулярно проводять бесіди, додаткові уроки зі школярами.
«Щодо навчання дітей, які потребують інклюзивної освіти, то для них шкільні програми спрощують. Коригування навчального плану відбувається після аналізу їхніх сильних і слабких сторін. Наше основне завдання – в ігровій формі дати цим дітям освіту», – додає Шорена Кокоашвілі.
У команді мультидисциплінарної групи школи №16 працює також психологиня Кетевань Чохелі. Вона розповідає, що робота з кожною дитиною – індивідуальний процес, як і час її адаптації до шкільного середовища. Коригування поведінки учня відбувається поступово.
∗∗∗
Вже майже 15 років Грузія впроваджує інклюзивне навчання у звичайних школах. Діти з різними діагнозами, які раніше відвідували спецзаклади, тепер вчаться у звичайних закладах середньої освіти. Якщо на початку ідею інклюзивного навчання сприйняли далеко не всі працівники освітньої сфери, то зараз вчителі визнають: це був правильний крок. Стверджують, що позитивну динаміку спостерігають і серед батьків. Ті радше прагнуть віддати дитину в звичайну школу, аніж навчати вдома – в ізоляції від соціуму.
Вірменія
Ще 5 років тому Вірменія змінами та доповненнями до закону «Про загальну освіту» передбачила впровадження інклюзії у школах. Згідно із законом, до 1 серпня 2025 року в республіці буде реалізована профільна реформа.
Які зміни прописані в законі?
У документі йдеться про трирівневу систему реагування на освітні потреби дитини. Діти, які потребують спеціальних освітніх умов, отримуватимуть педагогічно-психологічну підтримку у державній школі, обласних та національних центрах педагогічної та психологічної підтримки.
Планується, що вже до 1 серпня 2022 року принаймні одна спецшкола у кожному з регіонів Вірменії та щонайменше чотири спецшколи в Єревані будуть реорганізовані у регіональні центри педагогічно-психологічного забезпечення.
«У цих центрах працюватимуть спеціальні педагоги, соціальні працівники, психологи, всі ті спеціалісти, які допомагатимуть учням, які перешли зі спецшколи у звичайну. Цю допомогу надаватимуть у позаурочний час всім дітям, які матимуть потребу в додаткових заняттях», – каже головна спеціалістка управління освіти міністерства Анаіт Мурадян.
Закон також передбачає запровадження посади асистента вчителя у державних загальноосвітніх навчальних закладах.
«Нова система дасть можливість не відокремлюючи дитину з особливими освітніми потребами від сім’ї, організувати ії навчання та виховання, забезпечити її всебічний соціальний розвиток та включення до загальноосвітнього навчального закладу. В результаті проведеної на місцях політики передбачається розширення можливостей для якісної освіти дітей з особливими освітніми потребами, створення інклюзивної системи освіти у всіх загальноосвітніх школах», – констатують на сайті Міністерства освіти Вірменії.
Як на практиці?
По факту ж впровадження інклюзивної освіти розпочали у Вірменії лише цьогоріч. Учні з особливими освітніми потребами з цього року мають право потрапити у звичайну школу. До цього вони навчалися або вдома, або у спецшколах, які переважно, як в Україні та Грузії, класифікувалися залежно від діагнозу (для дітей з порушеннями зору, слуху, ментальними тощо).
За даними Міністерства освіти, науки, культури і спорту Вірменії, більшість учнів єреванських спецшкіл не потребувала спеціальних умов. У 2018-2019 навчальному році в спеціальних школах столиці було зареєстровано 1083 учні, а в 2019-2020 навчальному році – вже лише 462 дитини.
«У 2019-2020 навчальному році в спеціальних загальноосвітніх закладах Єревана вчаться тільки ті діти, які потребують особливих умов навчання», – повідомили в міністерстві. Такі школярі здобувають освіту «ізольовано», без включення у загальний навчальний процес.
«Кілька років тому ми працювали із групою англійських вчених над налагодженням контактів між вихованцями спецшкіл та учнями закладів загальної середньої освіти. Ми з нашими учнями відвідували школярів із інвалідністю, проводили разом час. Діти швидко звикали одне до одного, вони розповідали казки, малювали разом», – розповідає директор єреванської школи №198, член експертної групи з розроблення нового стандарту освіти Вірменії Арташес Торосян.
Він констатує: вже на цьому етапі було помітно, що діти з інвалідністю легко знаходять спільну мову з рештою школярів. Вони стають активнішими, рівень зацікавленості у роботі зростає, іноді такі зустрічі емоційно перевантажували їх, однак – у позитивному плані.
«Учні нашої школи вчили таких діток танцювати. І в процесі один із хлопчиків почав сильно плакати. Ми спочатку злякалися. Але фахівці, які працювали у спецшколі, заспокоїли: так дитина висловлювала захоплення від того, що відбувалося», – переповідає пан Арташес.
Нещодавно у Вірменії почали закривати спецшколи. Лише в Єревані цьогоріч розформували сім таких закладів. Частина дітей з інвалідністю пішла навчатися у звичайні школи.
Роза Авджякан, мама семирічного Гаріка, попри діагноз «аутизм» вирішила віддати його до звичайного освітнього закладу. В інтерв’ю виданню mir24.tv вона пояснила, чому обрала таку форму навчання для свого сина.
«Моя дитина, як і решта таких дітей, не мають бути відділені від суспільства. Вони також є його частиною і не повинні відрізнятися від інших. Суспільство у свою чергу має навчитися приймати наших дітей такими, якими вони є», – говорить пані Роза.
Поки Гаріку складно у школі: він ще не освоївся в оточенні нових людей, часто вередує та плаче. Щодня з ним займаються спеціальні фахівці.
Та батьки не всіх дітей, які потребують інклюзивної освіти, зважуються на цей крок. Деякі віддали перевагу домашній формі навчання, повідомляє видання jam-news.net.
У міністерстві освіти Вірменії твердять: новий стандарт державної освіти, над яким працюють експерти, передбачатиме інклюзивність.
Керівник управління загальноосвітніх шкіл Міністерства освіти, науки культури та спорту Ашот Аршакян гучно заявив під час нашого спілкування: проєкт із впровадження інклюзивної освіти у Вірменії існує вже 20 років, однак з цього року залучення дітей із особливими освітніми потребами стало обов’язковим для усіх шкіл Єревана та ще кількох регіонів.
«До 2022 року в усіх вірменських школах має запрацювати така система (інклюзивної, – ред.) освіти. Персонал, психолого-педагогічний колектив колишніх спецшкіл, які ми реорганізуємо у профільні центри, вестиме спостереження за дітьми, допомагатиме з їхньою соціалізацією», – говорить пан Ашот.
Поки ж у Вірменії ще не дійшли до повної реорганізації спецшкіл. Вони частково залишилися в системі. Реформа передбачає, що у Єревані буде функціонувати одна спецшкола для дітей із ментальними порушеннями та тяжкими формами захворювань.
У міністерстві зазначають, що ідея впровадження інклюзивного навчання у звичайних школах вже пройшла низку обговорень. Під час спілкування із батьками, які виховують дітей з інвалідністю, та експертами визначили першочергові кроки впровадження реформи.
Для всіх вчителів організовують додаткові навчання, проводять регулярні тренінги. На них розповідають, як правильно складати індивідуальну навчальну програму для дитини, про методики викладання, налагодження комунікації з однолітками тощо.
Нині у вірменських школах вже працюють помічники вчителя, які допомагають дітям з особливими освітніми потребами під час уроків.
Директорка школи села Арамус Нона Погосян розповідає, що вже чотири роки школа приймає дітей, які потребують інклюзивного навчання. Однак до цього навчального року в закладі не було навіть спеціальної ресурсної кімнати.
«У нашій школі навчаються дев’ять дітей із особливими освітніми потребами. З ними працює психолог, соціальний психолог, спецпедагог. Для таких дітей розробляють спеціальні програми та підбирають індивідуальні завдання. Для полегшення роботи фахівців ми створили ресурсну кімнату», – розповідає Нона Погосян.
У цій кімнаті створені комфортні умови для навчання дітей з інвалідністю, є спеціальні навчальні та розвиткові матеріали.
Її колега – вчителька Хасмік Саргсян додає: ті учні, які фізично не можуть потрапити до школи, працюють з учителем вдома.
«Маємо одного учня, який навчається у 9-му класі. Нині йому вже 15 років. Він фізично не може вийти з дому, через проблеми зі здоров’ям, тому наші педагоги навчають його індивідуально, – говорить пані Хасмік. – Інші діти з особливими освітніми потребами займаються у звичайних класах».
Хасмік Саргсян відзначає: атмосфера у школі сприятлива, учнівський колектив приймає таких дітей.
Часто учні з особливими освітніми потребами навчаються не за звичайним розкладом. Однак помічники вчителів та самі педагоги школи села Арамус віддають перевагу навчанню таких дітей на звичайних уроках.
Вірменія ще 5 років тому на законодавчому рівні зафіксувала впровадження інклюзивної освіти. Однак на практиці процес запустився лише кілька років тому. Повільними кроками тут реорганізовують спецшколи, у планах – створення спеціальних психолого-педагогічних центрів. Попри те, що частина учнів з особливими освітніми потребами знайшли своє місце у звичайних школах, все ж понад 40% таких дітей досі навчаються у спецшколах – відокремлено від однолітків.
***
Інклюзивність, попри несприйняття педагогів та страхи батьків на початку реформ, стає невід’ємною складовою навчального процесу у школах Грузії, Вірменії та України. Ті батьки, які зважилися віддати дитину з особливими освітніми потребами у звичайну школу, стверджують: результатом задоволені. Помічають покращення як емоційного, психологічного стану, так і розумової діяльності. Зазначають, що діти стають комунікабельні, активні та наполегливі.
Попри це відсоток дітей, які вийшли з-під “опіки” спецзакладів чи відмовилися від домашньої освіти, поки малий. Нині триває реформування: створюють ресурсні центри для роботи з дітьми з інвалідністю та їхніми батьками, у школах запроваджують посади асистента учителя та посади спеціалізованих фахівців, намагаються вирішити питання архітектурної доступності шкіл.
Джерело: Сусіди.
