Сини дисидента, визначного політика, засновника УНА-УНСО Анатолія Лупиноса дев’ятий рік воюють із російськими окупантами. Матеріал сайту “Новинар”
Знаменитий дисидент, політв’язень радянських часів Анатолій Лупиніс не просто стояв на початках формування національно-демократичних еліт України – він став патріотичним символом епохи, самостійним протестним явищем і локомотивом радикального українського визвольного руху. Геополітик, вічний бунтар, “батько” УНА–УНСО, “дядя Толя”, як його називали побратими, зрештою, поет. Знамениті рядки вірша “Життя триває, точиться війна”, написані Лупиносом ще в 90-му році, виявилися пророчими. Він насправді багато чого тоді передбачив, зокрема неминучу війну з Росією. Саме тому закликав зустрічати ворога на чужій території, допомагаючи Грузії й Чечні зупинити агресора.
Сини Анатолія Лупиноса – також унсовці Микола та Іван – продовжують справу легендарного батька. Майже з початку війни на сході вони захищають незалежну Україну в складі піхотних підрозділів ЗСУ.
Мінометник, 31-річний сержант Збройних сил Микола Лупиніс, отримавши поранення на Донеччині, наразі проходить лікування. Після відновлення знову вирушить на фронт.
Як і батько, він пише вірші про війну.
“Мене часом запитують люди, коли я приїжджаю додому: коли це все закінчиться? І я завжди відповідаю на це: “Коли закінчимося ми!” – каже Микола в інтерв’ю “Новинарні“.
“Знаю про батька більше з розмов із його друзями, ніж зі своїх спогадів”
Коли помер Анатолій Лупиніс – у 2000-му, Миколі, молодшому сину політика, було лише вісім років. Звістку про смерть батька, як і похорон, Микола пам’ятає добре. А ось теплих спогадів про самого тата в нього майже не залишилося. У дитячу пам’ять Миколи невиразно врізалося хіба кілька епізодів: “Якось він приїхав до нас – у село до бабусі (родина Лупиноса жила на Черкащині – Авт.).
Я пам’ятаю чеченця Ібрагіма, який тоді був із батьком, той автомобіль, на якому вони приїхали. Пам’ятаю горобця, який застряг у радіаторній сітці авто. А от батька – ні, тільки його силует лишився у голові, коли він зайшов до хати (а в нас якраз тоді світло зникло, і було темно), – пригадує Микола. Його профіль, форма носа – викапаний Анатолій Лупиніс! – Батько тоді привіз подарунки нам: величезні шоколадки і телевізор “Славутич”, який я потім розібрав на запчастини”.
“А ще він якось забрав мене, брата й сестру до Києва. І з тих канікул я запам’ятав лише момент, як батько на мене свариться. Я граючись водив машинкою по столу, а він нагримав на мене: от зараз подзвоню до тітки Наташі, щоб відправила бандероллю тебе додому! Я сховався, пам’ятаю, в іншій кімнаті й довго плакав, злився на себе, бо засмутив його. Тепер, коли я вже й сам батько, не дозволяю собі кричати на свою доньку. Бо знаю, що кожна моя поїздка додому з війни зараз може бути останньою. Дитина не має запам’ятати про мене лише те, як я кричу на неї. Як це запам’ятав про свого батька я”, – каже Лупиніс-молодший.
Микола з братом Іваном знають про Анатолія Лупиноса насамперед як політичного і громадського діяча.
“Чому так? Бо він тим жив. І ми майже його не бачили. Пригадую, як однокласники, друзі часом нарікали на своїх батьків: із ними якісь весь час непорозуміння трапляються, сварки. Я щиро не розумів їхнього обурення: у вас є тато, це вже круто! І коли виходить якась нова книжка про батька, я найперше шукаю в ній коментарі людини, з якою я ще не знайомий, і з її спогадів дізнаюся щось нове про Анатолія Лупиноса – який він був. Я знаю про батька більше з розмов із його друзями, ніж із власного досвіду”, – зізнається Микола.
“Дядя Толя” пішки обійшов увесь Кавказ
Анатолій Лупиніс походив із родини репресованих радянською владою, які втекли з табору в Сибіру на українську Донеччину. Там, у Новоолександрівці Краматорського району, він і народився 1937 року. Вже згодом Лупиноси перебралися на Черкащину. Після школи Анатолій вступив на фізичний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (спеціальність “астрономія”). У 1956-му студент Лупиніс вийшов на демонстрацію проти введення радянських військ в Угорщину з плакатом “Руки геть від вільної Угорщини!”. Був заарештований та засуджений київським судом до шести років ув’язнення в таборах. Так почалася його багаторічна “зеківська” біографія.
– Чечня, Севастополь, зібрання УНСО
Через обвинувачення в антирадянській пропаганді Лупиніс пройшов мордовські табори, Володимирський централ, українські “психушки”. Отримав першу групу інвалідності. Сидів “за Україну” при Хрущові, при Брежнєві й Горбачові. У 1983 р році вийшов на волю з абсолютно підірваним здоров’ям та відновив підпільну антирадянську діяльність. Незалежність України зустрів знову у в’язниці, куди його запроторили влітку 1991-го за організацію мітингів протесту проти нового союзного договору.
Анатолій Лупиніс не обіймав жодних державних посад у незалежній Україні, не набув чинів, титулів і статків. “Йому щастило на друзів і ворогів. І мав він їх безліч — кадебістське та міліцейське начальство, “воров у законі”, політв’язнів — майбутніх лідерів національно-визвольних рухів СРСР, різноманітних “авторитетів”. Він і сам був авторитетом”, — відзначав у мемуарах покійний побратим Лупиноса, унсовець Руслан Зайченко.
“Його називали “неформальним міністром закордонних справ України”. Там, де не справлялася або не хотіла справлятися [нова] українська влада — там працював він. Коли ми в 1993-1994 роках їздили унсовською делегацією в Чечню, — а Лупиноса чудово знали і в Грузії, і в Азербайджані, у Вірменії, Росії, країнах Балтії, Білорусі, — Лупиніс допомогав українським офіцерам повернутися на Батьківщину і творити Збройні сили України, — згадує інший активіст УНА-УНСО Ігор Мазур “Тополя”. — Полагодивши їхні справи “з ким треба”, Лупиніс привіз в Україну 110 рапортів офіцерів з оперативно-тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні. А від них у ЗСУ відмовилися, бо не знали, що з тими офіцерами робити”.
У 1990 роках, згадуватиме Мазур, УНА-УНСО робила для повернення українських офіцерів з-за кордону набагато більше, ніж Українська держава. Домовлялися не тільки про репатріацію, а й про влаштування на службу до нового війська. Так до України завдяки УНСО повернулося близько двох тисяч офіцерів-українців радянської армії. З ініціативи унсовців у 1992 році військові приймали присягу на вірність Україні на Софійській площі.
“Анатолій Лупиніс практично пішки обійшов увесь Кавказ, створив Спілку офіцерів української діаспори, щоб військовим було куди звертатися. У військові гарнізони країн СНД розсилали унсовські листівки із закликом до офіцерів та прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю. Іноді в гарячих точках Лупиносу “дарували” українців, які воювали на боці росіян і потрапили в полон”, – розповідала журналістка Наталія Чангулі, яка їздила з Анатолієм Лупиносом до Чечні.
Тепер його син Микола втішений: “Зараз в Україні вільно підіймають червоно-чорний прапор, а за гасло “Слава Україні” не просто не саджають за ґрати – це військове вітання в ЗСУ. Жив би зараз мій батько – як би радів! Все, чим він пожертвував у житті, у тому числі й своєю сім’єю, – воно було заради цього. І воно того вартувало!”
“УНСО – це більше, ніж сім’я. Це династія”
“Батько не залишив нам у спадок нічого матеріального. Хіба що стару батьківську хату в селі, яку збудував ще наш дід. Але я навіть радий цьому, бо він для мене і для мого брата залишив набагато більше – він показав напрям у житті, лишив ідею – жити в незалежній державі, за яку боровся сам. І за яку тепер ми з братом боремося, – каже Микола Лупиніс. – І мені як людині, яка цікавилася біографією мого батька, незрозуміло, як інші могли дивуватися, що у 2014 році почалася війна. А тим більше – [повномасштабна] у 2023 році! Мені військові навіть казали:
ТА ХТО Ж МІГ ПОДУМАТИ, ЩО РОСІЯ НАПАДЕ? АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС МІГ ПОДУМАТИ! ВІН ПРО ЦЕ ПОВТОРЮВАВ ВЕСЬ ЧАС!”
Микола зізнається: сам він не мріяв стати військовим. Але ще на похороні батька хтось з авторитетних унсовців сказав, що хлопцеві варто вчитися у столичному військовому ліцеї імені Богуна.
“Десь це відклалось у мене в голові, тому я й не розглядав інших шляхів – вступив до ліцею Богуна після 9-го класу. А брат Іван тим часом – до “Могилянки”, – розповідає Лупиніс-молодший.
У ліцеї Микола зрозумів, що кар’єра професійного військовика – не його шлях. Тому, обираючи університет для подальшого навчання, не дивився у бік військових ВНЗ.
“Це був 2009 рік – усі знають, в якому стані тоді була українська армія. Я підійшов, пригадую, до воріт академії сухопутних військ, побачив на КПП голодного, абияк вдягненого солдата – скривився і пішов геть”, – згадує нинішній сержант.
Натомість Микола обрав педагогічний університет в Умані. За фахом він – учитель математики.
Увесь цей час Іван та Микола Лупиноси брали участь у житті Української народної самооборони (УНСО) – постійні збори, вишколи. Вони фактично й виросли в цій парамілітарній організації, під наглядом старших побратимів. Ну, бо ж як інакше – з таким-то прізвищем!
“УНСО – це той напрям, справжнє братерство, яке нам залишив у спадок батько, – каже Микола. – Я знаю, які цигарки курять мої побратими, на яке вухо погано чують після боїв, на яку ногу шкутильгають. Це більше, ніж сім’я. УНСО – це династія.
Приміром, я після поранення потрапив у Харків. Мені знадобилося 20 хвилин, щоб відшукати людину, яка мені допомогла зорієнтуватись у місті, знайти, де краще поїсти тощо. УНА-УНСО – це велика сила, яка не лише в бою, а й в цивільному житті підтримує”.
Парадоксально, але членом організації Микола став лише 2015 року. Тоді майже випадково з’ясувалося, що раніше він офіційно не вступав в УНСО.
“Я про це навіть не задумувався – навіщо мені вступати в організацію, в якій я фактично народився? І завжди “автоматом” себе зараховував до унсовців. А потім укотре приїхав у навчальний центр, а мені кажуть: а ти взагалі складав присягу УНСО? Як же ти можеш носити шеврон, хрест унсовський? Я дещо намагався сперечатися (мовляв, я й так унсовець!), за що отримав свої “буки” (форма покарання в унсовців за непослух – Авт.). І склав нарешті свою присягу”, – пригадує Микола сміючись.
“Я дуже радію тому, що маю можливість захищати Україну”
Революцію Гідності і початок війни 2014 року Микола Лупиніс зустрів на останньому курсі університету – волонтерив, працював журналістом. Уже на початку 2015 року разом зі старшим братом вони поїхали до навчального центру – в цей час створювалося добровольче формування УНСО.
Згодом Іван вирушив на схід, а за ним і Микола підписав контракт зі Збройними силами. Микола вивчився на мінометника, за цією спеціальністю служить і досі. Воював на Луганщині й Донеччині.
“Я не можу підібрати слів, щоб пояснити людині, повносправному чоловіку, з руками-ногами, чому він має бути на війні. Як взагалі можна лишатися осторонь у такий історично важливий час?” – риторично запитує Микола.
Молодий чоловік із пораненою правою рукою на перев’язі мало розповідає про свою службу. Не хоче, аби виглядало так, наче хвалиться своїм бойовим шляхом. Але Микола не виключає, що після війни, можливо, засяде за мемуари і все розповість. Заодно й покритикує, кого варто.
Зараз Лупиніс-молодший перебуває на лікуванні після бойового поранення. Відновиться – і знову на фронт.
“Рука зростеться – нічого страшного. Живий, цілий – уже добре”, – сміється хлопець.
Про братову службу він теж каже лаконічно: Іван – професіонал, виконує свою роботу якісно. Служить також на Донбасі. Майже безперервно, починаючи з 2015 року.
Микола відчуває, що продовжує справу свого іменитого батька. А сам він уособлює нове покоління бійців УНА-УНСО, які стали до лав українського війська та воюють, розкидані по різних підрозділах та напрямках.
“Я дуже радію тому, що в мене є можливість захищати Україну. Мене завжди оточували герої. Батько – борець за незалежність, друзі-унсовці – учасники воєн та революцій, акції “Україна без Кучми”… А я малий був, не міг брати участь у тих подіях. Думав: ось вони – герої, а я – так собі, тиняюся біля них. Але коли почалася Революція Гідності, війна, я зрозумів, що все-таки нашому поколінню теж випадає доля боротьби за незалежну Україну. І я радію, що можу взяти в цьому участь.
Так, звісно, це важке випробування для нашого суспільства. Але зараз гартується українська нація, український народ. Високою ціною, ціною найкращих людей. Я жодної секунди не сумніваюся, що ми переможемо. Але чи оцінять це українці, які лишаться живими й будуть відновлювати державу з руїн? Ось у цьому я сумніваюся…” – каде Лупиніс-молодший.
автор: Марина Ткачук
фото з відкритих джерел та надані Миколою Лупиносом
