Я порівняно недавно живу в Черкасах. Якихось вісім рочків. Враження від мого першого дня в цьому місті – бульвар Шевченка через усе місто, завдяки якому просто неможливо заблукати, поділена на квартали територія, на якій дуже легко зорієнтуватись. Не скажу, що моя закоханість у це місто була любов’ю з першого погляду, тому можна стверджувати, що Черкаси цю мою любов заслужили (що, до речі, вдається далеко не багатьом). І тепер, коли це місто над Дніпром вкорінило мене в собі, я вже, виїжджаючи за його межі, точно знаю, за що я його люблю. Особливо гостро про це згадую у столиці. Моя найулюбленіша киянка живе на Оболоні. І хоча була в неї в гостях не раз, і досі прошу зустріти мене хоча б біля станції метро, бо вважаю майстерними віртуозами тих, хто майже кілометр переступає свіжу рибу, білизну, творог та всі можливі й неможливі продукти і товари, які лежить просто на асфальті і чекають своїх покупців. Отож, перше, за що я люблю Черкаси, – за фактично відсутні стихійні ринки, бо я в київських можу просто заблукати. Я точно знаю, звідки куди і чим можна дістатися з одного кінця міста в інший, а якщо звідти дістатися маршруткою важкувато, то точно знаю, що швидко і за помірну ціну можу потрапити до пункту призначення на таксі. До речі, з таксі в цьому місті все в порядку. Згадую, як півтора року тому їздила до Сміли на зустріч однокласників. Після гулянки викликала таксі, сідаю в машину і… розумію, що лічильник не те що вмикати не збираються, я його навіть не спостерігаю. Прошу таксиста їхати по лічильнику, а він мені матом-перематом відмовляє, заявляючи: подякуйте, що я взагалі вас приїхав забирати, я був на іншому кінці міста. Я цього не терпіла, лічильник він таки знайшов і увімкнув, але на півдорозі зупинився і змушував вийти з машини. Ледь до інфаркту мене не довів. А одного разу, коли їхала кілька років тому на день школи, просто об 11 ранку таксист руки в машині розпускати почав, коли пригрозила, що викинусь із машини, заспокоївся… Ой, щось я знову розхвилювалася.
А ще я люблю Черкаси за те, що тут якщо не розмовляють, то принаймні розуміють українську. А то пару років тому у Харкові у громадському місці вигукнула «перепрошую». То на мене подивились так, ніби я китайською щось сказала. Причому озирнулось осіб так зо п’ятнадцять.
А ще я люблю Черкаси за те, що коли до мене приїздять гості з інших міст, мені є їх де вигуляти: і Дніпро, і парки, і церкви, і навіть фонтани… Хоча «оте» з гучною назвою «музичний» фонтан таким назвати язик не повертається, адже бачила і такі фонтани, що співають, і такі, що танцюють, і такі, що світяться, тому черкаські можна назвати хіба що жалюгідною пародією… А останнього разу подружок зі столиці зводила у нічний клуб і аж сама замислилась над питанням: куди поділися черкаські чоловіки? Чому їх нема ні на вулицях, ні в розважальних закладах? Але це вже, мабуть, про те, за що я Черкаси не люблю.
Та знаю-знаю я, що люблять не за щось, а просто так, але все ж хочу запитати у вас: за що ви любите місто, в якому живете?
