Напередодні пішла в кіно на "Колектора", а на якусь мить здалося, що на "Ненажер". Тільки це не назва фільму, а, радше, така категорія людей, які ходять в кіно, щоб поїсти. На задньому ряду хтось так методично і енергійно жував і шелестів, що від того шелесту ледь вуха не закладало. А хлопець праворуч по "віртуальній їдальні" так досьорбував свою колу, що здавалось, неначе він от-от задихнеться, і то не просто висьорбування останніх крапель напою, а передсмертні потуги вдихнути якомога більше кисню. У ці моменти вимушеного очевидства посперечатися з великим Маслоу на тему його піраміди потреб ну просто нереально. "Хліба і видовищ" теж, здається, вже не актуальне. "Видовищ" можна закреслювати.
Я декілька разів демонстративно повертала голову назад, сподіваючись бодай на якісь залишки людської совісті. Марно. Подумала – як добре було б мати особистий пульт. Така собі штука: дістали тебе ці хрумтіння і сьорбання, а ти – ррраз, і натиснув на паузу. Ну, аби не проґавити найцікавіші моменти фільму, дочекавшись, поки ненажери зроблять свою гастрономічну справу. А в ідеалі – клацати прямо по них. Поставив такого невігласа на паузу на увесь фільм (а він такий завмер з напіврозкритим ротом, до якого так і не встиг донести попкорн), і насолоджуєшся переглядом.
До речі, на думку спав і стартап. Пропонувати відвідувачам кінотеатру доплачувати за відсутність ненажер у залі. Вам кажуть: хочете слухати Хабенського, а не потріскування гризликів у роті сусіда-невігласа? Доплатіть. І ми посадимо усіх, хто їсть під час кіно, в окрему кабінку. Як в ті, що для курців. І ти такий собі: ну а що? Резонна пропозиція! І тягнешся у кишеню за грішми. Черкаси, до речі, у такого виду бізнесі можуть дуже навіть досягти успіху. Бізнес то перспективний. Тих, за "нечавкання" кого з нас братимуть гроші, безнадійно багато. Учора сама пересвідчилась…
