По мові передмова.
Пишу про Україну, хоча почну не з України.
В РФ проживає кілька мільйонів українців. Десь я читав що навіть до 15 мільйонів.
Цьому я вірю.
Жив довго сам в РФ і натикався на українців як не через раз,то через два точно. Або самі,або мами , або діди з України. У кожного родичі і у половини хатинки в Шендерівці чи Кривих Колінах.
В наше українське товариство в Мурманську зазвичай приходило десь постійних чоловік п'ятдесят- шістдесят. Хоча за переписом українців проживало там 105 000 чоловік.
І коли Україна прийняла Акт про Незалежність, то наступного дня українці потягнулися до нас бурхливим потоком – по п'ятсот чоловік на день. Я навіть змушений був арендувати щодня великий концертний зал в будинку культури,бо в нашому звичному приміщенні вони тупо не поміщалися.
Але ,коли вони виясняли ,що їхні маєточки і хатиночки з городиками, ніхто відбирати і конфіскувати не буде, то ця хвиля пішла на спад.
Заспокоївшись стосовно збереження "запасних аеродромів" в благословенній, ситій , цивілізованій і красивій Ненці Україні, українці повернулися до звичного російського життя. Заробляння "полярок" із планами повернутися додому багатими російськими пенсіонерами із шикарними перспективами хрущів над вишнями і молочком від сусідської коровки.
А чого ж? Номальні плани . Так само як здати свою квартиру в Москві гастарбайтерам за тисячу доларів і жирувати безтурботно на пляжах Гоа, витрачаючи на розкішне життя і котедж із прислугою сто баксів на місяць.
Але настрій у мене покращився тоді значно. Адже он нас скільки виявляється! Нашого цвіту – по всьому світу! Як треба, то українці знайдуться і підтримають одні одних! Мама ж у нас одна!
Я жорстоко помилявся.
Я до 2014 року мав ілюзію і навіть писав про це із впевненістю, що, в разі нападу Росії на Україну, російські військові із українськими прізвищами, українці, відмовляться бомбити українські міста і села і стріляти в українців. Там же бабусі і мами їхні живуть.
Не відмовились. А навіть радісно поспішають разом із дружинами і дітьми на сафарі із відстрілом "хохлів".
Бо вони вже давно стали не українцями а українцями Ру. Тобто "русскіми українцями" – власне росіянами,але трошки неповноцінними, із легкою патиною фольльору. Ну це коли "23 фєвраля" за пляшкою між тостами за "Расєю – матушку" і "наше русскоє руководство" можна закусити полтавським сальцем від мами і заспівати "Ти ж мене підманула" . А потім радісно підгигикувати сусідському анекдоту про дурного жадібного хахла і кмітливого русского. Цей конгітивний дисонанс, своєрідна шизофренія легко минається. Вже їхні дітки будуть повноцінними, без всяких "патин" і "налітів українськості".
Точно як Краснознамьонний Кубанський хор. Бутафорські козаки і козачки, що хвацько відтанцьовують і дають лиха закаблукам під українські пісні на вже давно не українській Кубані. Патина по всій морді.
Вони теж "русскоязичні укрАінци" в кращому випадку.
Розумію що так "склалося історично", що не вони обирали в дитинстві якою мовою розмовляти і до якої культури належати, що життя само примусило наших батьків перейти на російську мову, бо вживати українську було ніде і ніяк.
Але чомусь я не перейшов. Хоча жив половину життя в Мурманську, а вчився в російськомовному універі. "Русскоязичний українець"- це оксюморон,наслідок совка і політики примусової тотальної русифікації.
Як "русскоязичний чех", чи "русскоязичний француз".Бо твої бабуся і дідусь,а може тато і мама розмовляли українською (судячи по прізвищу).А ти уже ні. І діти твої ні. Тобто ти-перехідна ланочка до "русского". А там русскій бурят, чи русскій мордвін, чи русскій украінєц,кубанєц і т. д. – то вже не принципово.
Так і зникають українці, а утворюються "русские" із прізвищами Шевченко, Тетерук чи Палиця.
А потім засідають в російській Думі і голосують за введення російських окупаційних військ в Україну.
Тобто в парній назві "русскоязичний украинец" із часом починає домінувати перша, яка повністю заміщує собою другу.
Як на Кубані, де точно жили україномовні українці, потім стали жити російськомовні українці, потім українці Ру, потім російськомовні У, а потім вже остаточно русскіє.
Процес простий як двері.
Треба визначится для себе хто ти є і яка частинка твого ,поки що подвійного, імені важливіша.
Бути русскім -це не погано. Це добре. Це гордо і почесно.
Бути українцем – теж.
А бути "рускоукрайонським" – це протиприродьно, хоча і "канонічно" по канонам імперського совка.
Просто з часом ви розділитесь (у своїх дітях і онуках) на русскіх і українців.
Якщо ви вважаєте себе українцями, то вектор розвитку в своїй родині у вас буде в сторону України, її культури і історії, ваші діти будуть ходити в українські школи, а ваші онуки будуть знати кілька мов,як у всьому світі, але будуть українцями без всяких "Ру". А ,якщо вектор направлений в сторону Росії, то ваші онуки будуть русскими без всяких "принизливих додатків" У.
От і все.
І теперішні образи на несприйняття подібної психологічної роздвоєності – то хвороба росту. Ніби і українці,але вже трошки русскіє. Нема на що ображатися. Просто речі треба називати своїми іменами. Без всякого камуфляжу і бутафорії.
Але визнати це дуже важко. Тому і ховається страус головою в пісок із заспокійливими сентенціями про "рускоязичних французів", пардон, "українців".
Тому і запускаються мислевіруси про "общєчєловєчєскіє ценності", про "ісчєзновєніє наций", про "хуторянство", про "какая разніца на каком язикє", і т.д..
Але чомусь це завжди гра в одну сторону.
Як чорна скринька в математиці – на вході маємо українську , російську , англійську , німецьку мови, досягнення гуманістів і філософів світу, науковців і винахідників з різних країв, а на виході – тільки російську мову і совково- русскую "культуру".
І як не називай цю скриньку – чи гуманізатор, чи общєчєловєчізатор, а в реалі це – "русифікатор".
Але процес може бути і зворотній. Починається він із поваги і розуміння що Україна – не Росія, і ми не маємо права дати Україні пропасти. Нам вона передана нашими батьками, і нам її передавати нашим дітям. Не як модифіковану Росію , не як Росію із "чєлавєчєскім ліцом", не як "російськомовну Україну", не як "Україну бєз укрАінцев", не як "Новороссію" чи "Малороссію".
Сам чув на екскурсії в Софії Київській від екскурсантки з якоїсь срані-рязані :" І кагда єто хахли успєлі всьо єто наше захватіть?" Оце і є кінцевий результат розвитку цієї страусячої практики.
Зараз ми всі в одному човні – в Україні,яку атакує знавіснілий імперський російський монстр. Атакує "русскій мірь".
Тому відбиваємось разом, не ділимось за мовою і за проживанням.
Учимо дітей української мови і поваги до України,її історії і народу.
Задаємо правильний вектор.
Тоді допливемо і не потонемо.
Якщо не наше покоління,то наші діти точно.
