В душі – нестерпний біль!
Сьогодні вранці повернулися з чергової поїздки з АТО. Дебальцево – важливий стратегічний напрямок, який при невдалому і бездарному керуванні може перетворитися на новий "Іловайський котел". Бійці говорять, що останнім часом були спроби бойовиків наступу зі сторони Артемівська (слава Богу, що невдалі, якби прорвалися наші були б у "мішку"). Невтішні новини по всім фронтам. 29, 30, 31 блокпости у вогні, "крайні точки" Дебальцево горять – гинуть бійці, знищується техніка.
Цілу ніч і весь день йде дощ, густий білий туман щільною завісою закрив всю видимість. Чомусь все життя думала, що коли йде, то туман розсіюється, виявляється не завжди. Дорога від Павлограду до Костянтинівки – жах! Асфальт зійшов разом зі снігом, яка звична картина для нас! Траса від Павлограда побудована недавно! 20-30 км на год., з такою швидкістю 200 км здаються нескінченними… І молимо Бога, щоб витримала машина і не довелося вночі, в полі під густим дощем, міняти запасне колесо. А в голові тільки одне крутиться – невже не можна посадити всіх, хто причетний до будівництва цієї дороги, всіх, хто крав гроші і матеріали?! Дати хоча б по 10 років, без права апеляції з конфіскацією майна і синів, і дочок, тещ, свекрух також – і все! Один раз зробити так суворо, але справедливо! От тоді б дороги у нас були б непогані…
Один позитив у цій поїздці – забираємо пораненого бійця "кіборга" з 90 ОБ (Сашу Т.). Але радощів виявилося дуже мало. Серед Сашиних речей і речі його загиблого товариша, черкащанина Олексія Панченка, який загинув вчора в аеропорту. В дорозі дізнаємось всю правду про Донецький аеропорт. Який жах! Через невмілого, байдужого керівництва, бійці 90 ОБ, 93 ОМБр повністю в оточенні, кожну секунду відбиваються від жорстоких атак ворога, які відчули, що їхня "здобич" приречена. І з насолодою добивають наших.
Сашка – весь в тривозі за товаришів. З ними немає зв’язку. Постійно комусь дзвонить, добивається хлопцям допомогти, а в очах біль і сльози… Згадує, як ходив до командуючого і просив погасити вогневі точки ворога, а той відповів: – " Юначе! Чи не багато ви говорите!" На що Саша сказав : – "Може й багато, за те правду!"
В дорозі телефонував якомусь генералу в Київ і кричав, що якщо не допоможуть вивести хлопців, то він прийде і когось з них обов’язково застрелить!
Від болю і безпорадності, дзвоню одному з командирів підрозділу 95-ої бригади – Богдану Г., який стояв в Пісках і може, щось знати і допомогти…
– "Богдан! А чому ніхто не витягує наших?!". І тут я чую таке: "Козли! Уроди! Бездарне командування 90, 93 ОМБр, здали всі блокпости на підході до аеропорту! І тепер наша 95 бригада, 2 доби пробивається! У нас уже немає цілої роти! Хто за це все відповість?! Серед них 2 моїх друга!"
В душі – нестерпний біль. Сльози набігають одна за одною… Там, всього лише за 300 км звідси в цю хвилину десятками, сотнями гинуть, згорають заживо наші чоловіки, брати, знайомі… А тут все тихо і байдуже. Якраз проїжджаємо багатомільйонний Харків. А Київ ще далі від смертей, війни і ран. В цю хвилину, хтось із наших "правителів" заробляє черговий мільйон на закупівлі техніки, зброї… Хтось просто бухає в ресторанах… Хтось КРИЧИТЬ і ПЛАЧЕ від отриманих похоронок, а хтось ще не знає, що отримає…
Так чия це війна?! І допоки ми будемо вмирати?! Не воювати і захищати – вмирати!!!
